Актуально
44231 перегляд
|
Трипільські жінки в ритуальному вбранні (за реконструкцією З.О.Васіної) |
Етногенез (від “етнос” – народ і “генезис” – походження) є сукупністю історичних явищ і процесів, що приводять до складання етносу. В різні часи поняття “етнос” розуміли по-різному. Нині, на думку, Ю.В.Бромлея, етнос можна визначити як спільність людей, котра історично склалася й має самоназву, спільні, відносно стабільні особливості культури (в тому числі й мови) та психіки, а також усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень.
Серед рис, якими характеризується етнос, першорядною вважається спільна (етнічна) самосвідомість. Колишня ідея злиття націй зазнала краху. В США відмовилися від теорії “плавильного казана”, в якому начебто зливаються в одне ціле представники різних етнічних груп цієї держави. Спроба стоворити в Радянському Союзі “нову істоичну спільність радянський народ” також завершилася цілковитою невдачею.
Етнічна самосвідомість має цементуюче значення для самого існування етносу та виявляється в почутті національної гідності, в пам’яті про спільних предків, у звичній (рідній) для носіїв цього етносу психології тощо.
Вияв самосвідомості часто супроводжується існуванням або появою самоназви етносу, котра має глибоке історичне коріння й може досить чітко визначати спорідненість її носіїв з іншими етносами. З одного боку, самоназва може змінюватися, а з іншого — через те, що її виникнення звичайно пов'язане з дуже важливими причинами, навіть після зникнення народу його етнонім нерідко залишається в назві території, її окремих частин, річок та ін.
Тому деякі давні самоназви допомагають в етногенетичних дослідженнях. Так, скіфи, ім'я котрих повідомив Геродот, щезли з історичної арени ще до Київської Русі, проте під час існування останньої візантійці називали «Скіфією» територію, яка практично збігається з територією сучасної України. Безумовно, до самоназв зниклих народів, котрі містяться в древніх джерелах, треба підходити з обережністю, бо інформатори внаслідок різних причин могли перекрутити їх.
Існування самосвідомості та самоназви етносів відповідає їхньому специфічному історико-культурному комплексу (рисам житлобудівництва, поховального обряду, орнаментації посуду тощо), тобто тим рисам культури, які для найдавніших часів досліджує археологія, а для ближчих — етнографія.
Серед найважливіших ознак етносу вчені звертають особливу увагу на його мовну своєрідність. Однак у наукових працях останніх років мова не завжди розглядається як домінуюча риса при вивченні етногенезу.
Етнічні (національні) явища відбиваються у всіх важливих аспектах життя людей, тому вони стали предметом дослідження багатьох наукових дисциплін. Першість тут традиційно веде етнографія, та питання етногенезу невіддільні й від праці будь-якого історика. По суті, вони становлять підмурок багатьох проблем археологи, адже рештки давніх культур найбільш цікаві для нас тоді, коли ми знаємо, який народ лишив їх по собі.
Тож не дивно, що переважна частина дослідників, звертаючись до характеристики різних археологічних культур, вважає або припускає, що за тією або іншою археологічною культурою стоїть певний етнос. Взаємозумовленість етнічних і соціально-економічних аспектів цікавить соціологів, етнічна своєрідність компонентів духовної культури — мистецтвознавців, мовні процеси — етнолінгвістів, психічні — етнопсихологів.
Результати дослідження етногенезу значною мірою хибують на суб'єктивність, оскільки залежать від тих принципів, за якими класифіковано етноси. Принципи ж ці розробляються представниками різних напрямів науки, котрі свідомо чи підсвідомо обирають за основу класифікації, як правило, таку рису етносу, яка відповідає завданню саме їхнього дослідження.
Звичайно використовується мовний принцип. За ним визначають спорідненість мов різних народів, реконструюють мовне дерево, яке відбиває розвиток мов у часі та просторі, а отже, на думку прихильників цього принципу — й етногенез носіїв цих мов. Розроблені навіть цілі системи, котрі об'єднують багато мовних сімей. Зупинимося на характеристиці двох з цих систем .
Ностратична теорія (від латинського «nostratis» — місцевий) має багато прихильників і вважається досить глибоко аргументованою. Виникла вона на початку XX ст., коли датський науковець Г. Педерсен звернув увагу на взаємозв'язок мов, що належать до окремих мовних сімей. Цього висновку він дійшов, співставивши з метою виявлення кореневих відповідностей на рівні реконструкції не сучасне зафіксоване знучання коренів, а відношення звукових переходів. Теорія відродплася в 60-х роках, її послідовники обґрунтовують глибоку мовну блізькість індоєвропейських, семіто-хамітських, угро-фінських, дравидських, самодійських, тюркських і монгольських мов, історична спільність носіїв яких мала існувати не пізніше пізнього палеоліту (або, інакше кажучи, лише в пізньому палеоліті, бо саме тоді у всіх людських колективах сформувалася членороздільна мова).
Ностратичну прабатьківщину в цей час локалізують у степах Євразії, на Кавказі, в Малій, Передній і Середній Азії, припускаючи, що предки індоєвропейців жили тоді в Північному Причорномор’ї або в Малій Азії.
Однак ностратична теорія має й деякі істотні недоліки. На сьогодні не може бути доведено перебування в цій групі уральських, алтайських і палеоазіатських мов; до ностратичної групи включені представники різних расових груп; окремі народи ностратичної групи мають очевидні відмінності у своїх господарсько-культурних типах, які ставлять під сумнів думку про їхню колишню єдність.
Подібною до ностратичної за своєю популярністю стала теорія палеоєвразійської суперсім'ї, до якої дослідники долучають також кілька груп мовних сімей, в тому числі й індоєвропейську. Основні недоліки цієї гіпотези, на наш погляд, такі ж, як і в ностратичної.
Близькою до теорії палеоєвразійської суперсім’ї є точка зору М. Д. Андрєєва, котрий уважає, що наприкінці пізнього палеоліту сформувалася бореальна прамова — спільна основа трьох окремих гілок: ранньоіндоєвропейської (від Дніпра до Рейну; з півдня та півночі вона охоплювала Карпати), уральської (від Уралу до Дніпра) та алтайської (від Алтаю до Уралу).
Значну проблему становить питання зв'язку й поширення мови разом з її носіями. В одних випадках мова може передаватися лише з тим народом (з поширенням того народу), який цю мову «виростив», в інших — шляхом запозичення її іншим народом, котрий при цьому втрачав свою дотеперішню мову.
Основним джерелом у дослідженні етногенезу часто вважають археологічний матеріал, розглядаючи кожну археологічну культуру як відображення життєдіяльності певного етносу, а етногенетичну лінію намагаються відтворити, простежуючи переростання однієї культури в іншу.
Насправді все це не так просто. По-перше, окремі точки зору на визначення, появу, зникнення та датування тих або інших культур далеко не завжди збігаються. По-друге, кожна культура існує лише в межах системи культур, котрі взаємодіють між собою, з'являються й зникають синхронно на зламах епох або їхніх періодів, що зумовлено закономірностями розвитку цілих регіонів. По-третє, кожна нова культура виникає не з однієї, а з кількох культур-попєредниць. По-четверте, чимало археологів твердить: культура є виявом такого соціально-історичного організму, який може бути як етносом, так і його окремою соціальною групою.
Все це означає, що навіть об'єктивно визначена еволюція археологічних культур є не етно-, а культурогенезом, етногенетична ж лінія реалізується в межах саме системи споріднених культур.
Останнім часом звернули увагу, по-перше, на те, що формування етносів пов'язане із впливами на людські спільності природних та соціальних чинників, які зумовлюють істотні зміни поведінки людей ба навіть зміни генотипів, а по-друге, на зв'язок у тій чи іншій мірі етнічних рис із певним генотипом. За допомогою такого підходу, наприклад, визначені кілька хвиль заселень Америки, обгрунтована належність угорців до тюркської, а не угро-фінської етнічної спільності.
До таких ідей починають схилятися представники різних напрямів науки,— з одного боку, наприклад, Л. М. Гумильов, а з іншого—В. П. Алексєєв. Останній визначає етногенез насамперед за територією поширення етносу, його мовою, історико-культурним комплексом та антропологічним типом, а у своїх працях з расогенезу доводить безпосередній зв'язок расового, антропологічного типу з генотипом. Отже, так само не повинен викликати сумніву і зв'язок певного етносу з певним генотипом?
У такому разі формування нового генотипу можливе після масового змішування представників різних етносів (що реально під час величезних міграцій) або після різких змін природного середовища, котрі супроводжуються мутаціями. Цікаво, що такі міграції та зміни в природі, як правило, відбувалися лише на зламах історичних (або історико-природних) епох.
До теми:
