Аратта - На головну

30 березня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя прожив у почесному засланні в Росії. Був Вятським воєводою. Отримав від російського царя в маленькому містечку Яропольче (Волоколамський повіт поблизу Москви) помістя - 1000 дворів і пенсію в 1000 карбованців. Там же він і помер 9 листопада 1698 року, де і був похований. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була .... дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


День Свободи

Думка українця 10088 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 22.11.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Майдан, листопад 2004 р.
Майдан, листопад 2004 р.
Сьогодні український народ відзначає особливе свято. І особливість його в тому, що вперше в сучасній історії України влада узаконила подію, яка народилася не «згори», тобто від «царського плеча» чергового керманича із темненьким більшовицьким минулим у трудовій біографії, а безпосередньо від волевиявлення сотень тисяч українців, яких та ж влада традиційно називає «маленькими».

Саме у цей день, у 2004 році оті «маленькі українці» наочно довели владі, що вони вже не маленькі, а справжні господарі у власному домі – Державі Україна. І тодішня влада, побачивши отой феномен «зростання» заклякла від переляку, бо вперше відчула свою нікчемність і ілюзорність «непоборної сили» бюрократичної машини примусу та приниження людської гідності громадян.

22 листопада 2004 року стало початком кінця більшовицької системи влади, яка, за майже вікове панування, безкарно забрала мільйони життів українців аби решту поставити на коліна та загнати у смердюче стійло холопської покори. Початком, але далеко не кінцем. Бо до її остаточного кінця ще далеко, ще багато чого треба змінювати і в наших світоглядних моделях, і в самій державній системі, а головне – в тих людях, яким ми доручаємо тимчасово вершити наші долі.

Проте, вже другий рік поспіль суспільству настирливо нав’язуються тези, які покликані всіляко принизити значення цієї доленосної події. Причому, не можна не помітити, що витоки цієї ідеологічної спецоперації знаходяться за межами України, там, де номенклатурно-кримінальна влада поки що, здійснюючи пряму диктатуру, добре усвідомлює, що феномен Майдану може миттєво зруйнувати сталий міф про нездоланність всевладдя чиновника. І усвідомлення цієї неминучості, примушує кремлівських керманичів витрачати шалені ресурси на роздмухування антиукраїнської істерії, як всередині власної країни, так і на нашій території, мобілізуючи залишки тих, кого український народ три роки тому дуже чемно посунув від керма держави. Посунув, але остаточно не прибрав.

Ще у перший рік Майдану, після того, як Президент Віктор Ющенко своїм Указом запровадив загальнодержавне свято День Свободи, партія Регіонів, як локомотив прокремлівського впливу на українців та політичний дах для кришування «дітей Кучми», висунула гасло: «Рік Майдану, рік – обману!», яке, в різних словесних варіаціях, настирливо підкидається українцям й зараз. І давно вже на часі розібратися, наскільки це твердження відповідає дійсності.

Нагадаю, що приводом для масового протесту у Києві стали зухвалі фальсифікації народного волевиявлення під час голосування у другому турі виборів Президента України. І першим здобутком сотень тисяч громадян України, які під снігом і пронизливим вітром вийшли на столичний Майдан Незалежності стало те, що вперше в сучасній історії України влада, яка, відчуваючи власну безкарність і вседозволеність ініціювала тотальні фальсифікації результатів голосування, не наважилася застосувати силу до демонстрантів. Вперше, в історії сучасної України серед силових офіцерів знайшлися ті, хто віддав перевагу Присязі і служінню народу, а не дрібному прислужництву керівним особам із яскравими кримінальними нахилами. І народ, який зібрався на Майдані, вперше за своє життя відчув не тільки власну міць і силу, а й те, що люди у погонах – його захисники. Звичайно, казати таке про всіх силовиків було б брехнею. Бо були й інші, які віддавали злочинні накази сунути на столицю війська, яким було видано бойову амуніцію та озброєння. Бо були такі, хто вимагав заюшити Майдан кров’ю беззахисних демонстрантів. І ми знаємо навіть їхні прізвища. І ми знаємо також, що ці люди не тільки не понесли покарання, передбаченого чинним законодавством, а й знову одягнули генеральські мундири та отримали владу. Чому так сталося – ми спробуємо знайти відповідь трохи згодом.

Другим здобутком Майдану стало те, що влада перелякана сотнями тисяч демонстрантів не наважилася чинити опір об’єктивному та всебічному судовому розгляду позову кандидата у Президенти Віктора Ющенка. Можу запевнити, якби не оті сотні тисяч мітингувальників, які заповнили центр столиці України – нічого подібного не було б в принципі. Тобто, можливо щось би, на кшталт розгляду скарги у Верховному Суді, формально й відбулося, але, як завжди, у закритому від суспільства режимі, зрозуміло без будь-яких телекамер, журналістів та прямої трансляції судових засідань. І я переконаний, що у «закритому» режимі слухань суспільство б отримало стандартній судовий вердикт, підготовлений заздалегідь на Банковій, про «незначні порушення, які в цілому не вплинули на результат голосування». Подібні процедури відбувалися й раніше, при чому із одним і тим самим результатом. Опосередковано про це свідчать офіційні поздоровлення Віктору Януковичу від Президента Росії. Бо у Кремлі були впевнені, що традиційне судове оскарження від кандидата, який нібито програв, але не є офіційним кандидатом від влади, закінчиться лише підтвердженням, що влада, у особі Кучми і його команди, завжди права.

Але завдяки Майдану, цього разу судова влада на вищому рівні визнала: фальсифікації були настільки тотальними, що навіть перерахунок бюлетенів виборців просто не є можливим.

Третім здобутком Майдану, який став можливим виключно завдяки самовідданості сотень тисяч громадян України, стало рішення Верховної Ради про проведення повторного голосування по виборах Президента України та подальше голосування, яке вперше, у сучасній українській історії, вже відбувалося без традиційних масових підтасовок. Звичайно, зараз можна теоретично припускати, що рішення парламенту відбулося виключно завдяки певним владним особам, які знайшли в собі мужність та наснагу піти на компроміс. Проте, такі твердження, більшою мірою, є хибними, бо якби не тисячі демонстрантів за стінами парламенту – про компроміси було годі й казати. В даному випадку, зараз, із результатів подальших подій, можна лише зазначити, що поступка опозиції щодо голосування так званої Конституційної реформи у пакеті із рішенням про повторне голосування – виявилася хибною. Бо очевидно, що прийняття змін до Конституції, які настирливо, із порушеннями всього, що можливо було порушити, протягувала влада Кучми, від самого початку, тобто ініціативи Медведчука-Мороза-Симоненка, мало на меті внесення у законодавче поле механізму нестабільності та правової невизначеності, що не має нічого спільного із самим поняттям Конституційної реформи. Проте, це – вже хиба політиків, які не спромоглися відстояти позицію громадян, що їх підтримали, і аж ніяк не вада самого Майдану.

Четвертим здобутком Майдану стало те, що політики, які були приведені до влади народом, вперше не тільки заговорили не велелюдних зібраннях про чесну й відповідальну владу, а й заходилися втілювати гасло Майдану: «Бандити будуть сидіти в тюрмах!», у практичну площину. Підкреслюю, нічого подібного раніше не траплялося. Нагадаю, що Леонід Кучма обидва рази приходив до влади під гаслами боротьби із злочинністю і корупцією, про які миттєво забував, опинившись у своєму кабінеті на Банковій. Укази із цієї тематики, які він видавав із кволо текучою періодичністю, не містили жодних нормативних конкретних зобов’язань влади і несли суто пропагандистське, декларативне навантаження. Більш того, як наслідок цих Указів Президента Кучми, правоохоронними органами не було порушено жодного кримінального розслідування корупційних дій посадовців високого рангу. І тільки після Майдану, нова команда, яку привів Президент Ющенко порушила кримінальне переслідування: за розкрадання державного майна та бюджетних коштів у особливо великих розмірах проти колишнього керівника ДУСі Ігоря Бакая, глави Одеської обладміністрації Руслана Боделана, глави Київської обладміністрації Анатолія Засухи, колишнього глави Сумської облдержадміністрації Володимира Щербаня, колишнього очільника МВС Миколи Білоконя. Вперше, за історію України було порушено кримінальну справу за посягання на конституційний лад та територіальну цілісність держави проти низки високопосадовців, які у Сєвєродонецьку задекларували мету розчленування України. Можна заперечити, що жодна із цих справ так і не була доведена до логічного завершення – суду. Проте, слід пам’ятати, що наразі даних про закриття кримінального переслідування Бакая, Боделана, Білоконя немає, а справи Засухи і Щербаня було закрито лише після того, як до влади прийшла більшовицька коаліція на чолі із Януковичем. Між тим, сам факт, як прецедент, свідчить про те, що завдяки Майдану, влада вимушена розпочати кроки до зміни своєї якості.

Окремо хочу зазначити, що наївно було б сподіватися, що якісні зміни у владі стануться одразу ж, буквально на другий день після Майдану. Це – просто неможливо, бо задля революційних, тобто радикальних змін, потрібні б були аналогічні кроки, в тому числі – силові. Команда ж Ющенка обрала шлях еволюції, тобто поступової якісної зміни влади. Втім, це не завадило вичистити із влади тисячі чиновників, як найбільш одіозних. І це – також є прямим наслідком Майдану. Не треба забувати, що ті, кого ми називаємо «нова команда», насправді аж ніяк не були новачками у владних коридорах і більшість із них – обіймали високі державні посади у старій команді Кучми, а відтак – навряд чи можуть вважатися зразком цнотливості й порядності. Проте, вочевидь, їхні життєві цінності виявилися вищими ніж у більшої частини загалу навколовладної тусовки. І це також є і передумовою, і здобутком Майдану.
Але, головним здобутком сотень тисяч громадян, які вийшли на Майдан, стало беззастережне право на свободу слова. Сьогодні в державі не існує авторитетів, посадових осіб, які б могли хоч якось забезпечити собі право опинитися поза суспільною увагою та критикою. Пригадайте випадок із сином Президента Ющенка, коли той дозволив собі погратися у «сина Бога». Чи можливо було собі уявити щось подібне стосовно родини Президента Кучми? Навряд чи. В кращому випадку, видання, яке б наважилося на одну таку публікацію – миттєво б закрили під гучне улюлюкання, покірних владному персту, колег із інших видань. Чи взагалі, можливо було б побачити у ефірі загальнореспубліканського каналу розповіді журналістів про те, як влада примушує їх брехати народу? При Президенті Кучмі журналісти платили власним життям за «гріхи» не порівняно менші, ніж публічні розповіді про «любих друзів». Чи можете ви собі уявити, аби в часи «розвиненого кучмізму» хтось дозволив собі провести й оприлюднити журналістське розслідування щодо освітнього рівня Міністра юстиції? А над проФФесором Зваричем, між тим, сміялася уся країна. Сьогодні мультимільйонера і столичного мера Леоніда Чернівецького не критикує хіба що лінивий. І є за що. Проте, столична влада й не думає відбирати, наприклад, у ЗМІ приміщення, які орендуються, чи застосовувати інші важелі силового впливу, включаючи ту ж саму прокуратуру чи МВС, чи суди. Або хтось може назвати хоча б одне видання чи ТРК, яке б було закрито за судовим позовом ображеного чиновника чи «бізнесмена» із навколовладної тусовки? Ні. Таких випадків після 2004 року практично не зафіксовано. Хіба що в номенклатурно-кримінальному заповіднику АР Крим.

Звичайно, можна заперечити, що справжньої свободи слова, як наприклад, у сусідній Польщі, в Україні поки немає. Але це вже не є проблемою взаємин влади і ЗМІ. Це, здебільшого, проблема тих, хто працює у ЗМІ. А точніше у взаєминах із роботодавцем і власними світоглядними принципами. Зрозуміло, держава не може стояти осторонь цієї аномалії, яка в цілому, негативно впливає на суспільство, проте, на моє переконання, самі колеги мають навчитися професійній солідарності та активніше використовувати такий потужний інструмент, яким є профспілки. Але це – вже не проблема Майдану, а проблема всередині нас самих.

І недолугість пропагандистів, які настирливо нав’язують суспільству думку про нікчемність наслідків Майдану полягає в принциповому запереченні очевидного, до чого всі настільки звикли, що стали сприймати як природне, як таке, що існувало завжди.

Так, сьогодні, на тлі того, що правоохоронні органи так і не виконали рішення Верховного Суду, можна казати, що обіцянок Майдану не виконано. Сам факт вердикту вищого органу судової влади держави про тотальні фальсифікації вимагав від ГПУ не тільки порушити формальні кримінальні справи, а провести їхнє розслідування всебічно і повно, виявити і притягнути до відповідальності не тільки виконавців, а й організаторів, підбурювачів та пособників на усіх щаблях. Насправді – цього зроблено не було. І саме це дозволяє особам із партії Регіонів, які називають себе політиками, безпідставно заявляти, що «рішення Верховного Суду було політичним, емоційним, під тиском натовпу». Якщо це так, то чому ці заявники не наполягають на повторному розгляді Верховним Судом зазначеної справи у зв’язку із новими обставинами, які з’явилися вже після набуття вердиктом законної сили? Бо хто-хто, а вони розуміють, що не якісно проведене ГПУ розслідування не є й не може бути такою обставиною. Більш того, письмова вимога до Верховного Суду може стати тим стимулюючим фактором, який попри кулуарні домовленості, спонукає довести кримінальне розслідування до логічного завершення. В чому, вочевидь, самі ж критики Майдану й не зацікавлені.

Слід також враховувати те, що фактично увесь 2005 рік українські уряди працювали нестабільно, у «аварійному режимі». Бо, і це не є таємницею, доводилося буквально розбирати ті «завали», що залишили попередники із команди Януковича. Тому, уряду Тимошенко, на який припав найбільш напружений період роботи, довелося ухвалювати непопулярні рішення. Адже, окрім забезпечення поточних видатків – потрібно було виконувати соціальні обіцянки, які давав суспільству Президент Ющенко на виборах… Та й фактор спротиву старої номенклатури теж слід враховувати, як і те, що нові чиновники із демократичного табору теж далеко не всі йшли у владу із чистими намірами. Проте, й досі залишається загадкою: чому за декларованої наявності «бюджетних дір» до їхнього «латання» не долучили правоохоронців? Адже загальновідомо, що за порушення бюджетної дисципліни (не кажучи про пряме казнокрадство) наступає кримінальна відповідальність.

До всього іншого негативу треба додати вплив неабиякого зовнішнього тиску. Зокрема, різке зростання цін на органічні енергоресурси, які монопольно постачаються із Росії. А це – базові ціни, які відчутно вливають на ціноутворення усіх видів товарів та послуг, відповідно – у бік збільшення. На жаль, спроби урядової команди приборкати монополіста не знайшли тоді підтримки у гаранта. І він пішов на поступки. Як показав час – даремно. Звичайно, можна сперечатися щодо ринковості запропонованих урядом кроків, проте чи є інший, ринковий механізм швидкого приборкання спекулятивних апетитів монополіста? Швидкого, можу запевнити – немає. Є метод демонополізації, але він потребує певного часу, якого тоді просто не було…
Увесь спектр політико-економічних факторів 2005 року в цілому, сприяв накопиченню соціального негативу. Постає питання: а чи можна було цього уникнути? Так, цілком можливо, але тільки теоретично. Бо, повторюю, «нова команда» влади насправді складалася із кадрів, які пройшли «обкатку» кучмівською владою, а відтак не були ідеальними ні в якому відношенні. І політика відкритості і публічності влади, яка в цілому виконувалася, мала й негативні наслідки – люди почали зневірюватися. Почасти від того, що не звикли бачити публічні суперечки та дискусії у владній команді, почасти від того, що очікували більш швидких змін та рішучих дій влади. Проте, недолугі аргументи учорашніх кучмістів про неспроможність влади насправді були лише пропагандистськими бульками. Хоча б тому, що за короткий час відбулася селекція керівних кадрів. Хіба не так? Чи зараз на командних висотах держави залишаються «любі друзі»? Чи хтось може назвати хоча б один приклад, коли за Кучми, тільки за підозрою у корупції чи зловживанням владою із високих посад йшли чиновники?

Що відбувалося потім – всі достатньо добре пам’ятають. Відверто брехливе «зростання добробуту кожного вже сьогодні», в кінцевому підсумку привело до влади більшовицьку коаліцію. Із її приходом у владні кабінети розпочався «відкат» у вже призабуті кучмівські часи. Корупція не тільки відродилася як масове явище, а й стала традиційним атрибутом діяльності переважної більшості чиновників. У свої кабінети повернулися їхні старі господарі. Навіть ті, хто віддавав накази розігнати Майдан. А натхненники масових фальсифікацій розпочали отримувати Почесні грамоти та державні нагороди… І результати більшовицького володарювання нині відчуває на собі кожний громадянин. При тому, навряд чи із позитивними емоціями. Проте, сьогодні мало хто задумується над тим, що усього б того не було, якби ми менше слухали їхні волання про те, що Майдан був даремною тратою сил і привів до влади людей, які нічим не відрізняються від попередників.

Але відкритим залишається одне питання: чому ті, кого народ на своїх плечах заніс у владні кабінети так кволо й іноді недолуго виконують власні обіцянки? Можливо тому, що ті хто у цих кабінетах опинився сам на сам із лавиною проблем не відчуває в собі сили їх розрішити? А може просто не здатен на це? А може й не знає, що робити?

Складається враження що і Президент, і його однопартійці знають, що треба робити, проте, відчувається, що не знають як. Як це було із адміністративною реформою. Можливо, розуміючи, що прогнилий і корумпований чиновницький апарат потрібно змінювати, не можуть знайти, у який спосіб із знайти кадри, які б працювали чесно…

Проте, мені чомусь здається, що насправді, проблема в іншому – у недоконаності процесу зміни владних еліт. І життя переконало – всі, хто отруєний вірусом кучмізму – мають піти від влади. Раз і назавжди. А для цього – потрібен новий Майдан. Бо кучмісти, як велика мафіозна сім’я, самі від влади ніколи не підуть. Бо вже не здатні чесно жити виключно на свій трудовий заробіток, вести чесний і прозорий бізнес…

І згадуючи Майдан не варто пускати шмарки по сподіваннях, які не виправдалися, а потрібно готуватися до нового Майдану. Бо така вже діалектика життя – якщо хазяїн у власній хаті не господар – замість нього господарюють пацюки.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Розум може підказати, чого слід уникати, і тільки серце промовляє, що слід робити”
Жозеф Жубер

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.