Аратта - На головну

21 вересня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- серед найдавніших та найважливіших символів Великоднього яйця (писанки) є символ Сонця. Найпростішим зображенням Сонця є коло з промінням або без нього. На Великодніх яйцях, незалежно від релігії, що існують на Україні, також зображено восьмиконечну зірку, що в минулому була символом Сонця. Свастика (сварга, свастя), або як її називали “нерівний хрест” або “гусячі шийки”, в язичницькі часи була символом Сонця. В ті часи, вважалося, що яйце було талісманом, що мав значну силу, оскільки воно захищало власника від хвороб, невдач або злого ока. Символічна сила Великоднього яйця пояснювалася не лише тим, що воно захищало власника від злого, але й тим, що воно захищало людей та зберігало людський рід.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Упирі. “Спецотряд НКВД”

Історія 27371 перегляд Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 9.12.2007 | Всі публікації | Версія для друку

Спецзагін НКВД разом із керівниками-чекістами
Спецзагін НКВД разом із керівниками-чекістами
Ми, нині живі, можемо і повинні нарешті сказати правду своєму народові і світові про загиблих, які прийняли мученицьку смерть лише тому, що любили Україну. Сьогодні наш народ дякує Богу за те, що ми маємо свою рідну Українську державу, яка стала самостійною і незалежною, дякуємо за те, що розірвав невільницькі пута московсько-більшовицького деспота.

Ясна річ, не все поки що гаразд у нашій Державі, котру ми, немов зіницю ока, мусимо оберігати від одвічних ворогів і ніколи не забувати кривавих років більшовицького терору.

З нашої історичної криниці треба вичерпати багато солоної води від людських сліз. Треба скликати живих до тих криниць та спільних ям-могил, куди люті недолюдки скидали десятки, а то й сотні покалічених тіл наших батьків і матерів, братів і сестер, дідів і бабусь, і розповідати правду людям. Бо вороги наскидали їх понад сім мільйонів - цілі єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України! І хоч як би дехто волів не згадувати про них, про ці жертви нашого народу, цього не дають зробити ріки невинно пролитої крові українського люду, загачені трупами наших рідних криниці. Скручені колючим дротом, по-садистськи замордовані жертви нелюдів-енкаведистів - в’язні дрогобицької, дубнівської, львівської, луцької і тернопільської тюрем.

Не дають нам нічого забути сотні жертв із відрубаними головами над самим берегом Дністра, що на Самбірщині, води якого й нині вимивають кістки та несуть у своїй каламуті хтозна-куди. І ніхто ніколи не довідається, до якого берега вони приб’ються, де знайдуть вічний спокій. Ріка говорити не вміє. Земля ж сьогодні заговорила! Заговорили і криниці, загачені трупами, заговорила сумновідома Сафатова долина - страшна "Долина смерті", що на Млинівщині Рівненської області. Заговорили врешті люди, які були очевидцями й навіть учасниками тих уже далеких кривавих подій у часи відьомського розгулу більшовицьких вампірів. Півстоліття мовчала наша земля. П’ятдесят років паплюжили нас і наш рух на нашій землі московські зайди і місцеві яничари-запроданці. П’ятдесят років мовчав цей страшний клаптик землі, який люди прозвали Сафатовою долиною, - долиною смерті і нелюдських мук. Мовчали глибокі холодні криниці людського горя і сліз. Мовчали всі, бо такий був час.

Але героїчна боротьба і трагічна новітня історія українського народу зберегла гіркі свідчення про події тих років, коли під личиною бандерівців енкаведисти катували і знищували невинне населення. Це були загони зрадників українського народу - озброєних до зубів молодиків із навколишніх сіл - так звані "спєцотряди", створені для винищення українського населення, для очорнення УПА й дискредитації національно-визвольного руху в Україні.

Такий "спєцотряд" нічних упирів був зокрема організований на терені Демидівського району Рівненщини.

Розглядаємо старі знімки, де сфотографовані "упирі" зі "спєцотряда НКВД". Колишній учасник цієї боївки Федір Бурець каже:

- Так! Це він, начальник відділу по боротьбі з бандитизмом, допитував мене в бункері та приймав в цей "спєцотряд". Цілу зиму мене тримали в ньому і до дрібниць випитували моє минуле. Нарешті вирішили, мабуть, що я "дозрів" для каїнової роботи. Мені дали псевдо "Шишка", взяли розписку про нерозголошення таємниці, що я є бійцем "спєцотряда НКВД"...

Щоранку ми як звичайно молилися, віталися вигуком - "Слава Україні!" і відповідали - "Героям Слава!", співали "Боже великий єдиний, нам Україну храни", розмовляли по-українськи. Ніхто не міг навіть запідозрити, що ми не бандерівці.

На цій фотографії, - продовжує далі Федір Бурець, - стоїть бойовик із села Свищева, а перед ним Андрій Круць, якого воїни УПА розстріляли за грабунки та вбивства мирного населення. У задньому ряду стоїть жорстокий садист і вбивця українських людей Сафат Панасюк. Донині його ім’я викликає жах у жителів сіл Калинівка, Ільнибоки, Миколаївка, Пащиха, Ігнатівка та інших.

- На моїх очах, - згадує житель села Демидівка Павло Пекарський, - убивця Сафат жорстоко замордував у селі Рудках Андрія Кравчука та його рідного брата, у селі Лішня замучив сина Яковчука, а на хуторі Дублінському замордував політичного референта УПА "Байду" (Григорій Кравчук з Рудок).

П’ятсот людей своїми руками вбив цей нелюд, - говорить зі сльозами на очах Софія Волошкова. Замучив він і мого рідного брата Антона Гудзюка, воїна УПА. Разом з ним закатував ще Артема Сидорука, Панаса Пащука, Віру Пащук та Івана Гутюка. Усі вони були воїнами УПА, скерованими в цю боївку, щоб з’ясувати причини масових убивств мирного населення, але ніхто з них не повернувся живим. Їх роззброїли, повиколювали очі, вирізали язики, вуха та носи, поламали руки й ноги і напівживих повкидали у криницю в "Долині смерті". Тільки в одному селі Парисі цей "спєцотряд", очолений Сафатом Панасюком, умертвив тридцять чотири людини упродовж 1944 - 1946 років. Ось імена цих жертв: Павло Борделюк, Софія Борделюк, Любомир Волянюк, Павло Вдович, Андрій Вдович, Петро Заморотько, Іван Гутюк, Богдан Зборовський, Надія Пащук, Олександр Пащук, Віра Пащук, Володимир Павлюк, Пантелій Пащук, Олексій Приндецький, Павло Приндецький, Марія Пащук, Панас Пащук, Михайло Пащук, Василь Левонтюк, Борис Левонтюк, Григорій Левонтюк, Юлія Столярчук, Пилип Самолюк, Володимир Сидорчук, Артем Сидорчук, Максим Кримінський, Василь Тселюк, Іван Тселюк, Володимир Чижук, Антон Гудзюк, Олексій Гундзюк, Петро Яшковський, Євген Чиж...

В "спєцотряде НКВД" налічувалось більше п’ятдесяти чоловіків, добре озброєних, одягнених в обмундирування УПА із тризубами на шапках. Деякі із них ще сьогодні живі.

Що ж це за "Долина смерті" і чому нічні упирі обрали це місце для захоронення своїх жертв?

Недалеко від Демидівки, під самим лісом, на межі Калинівки та Пащихи, проживали сім’ї польських колоністів. Вони й не гадали, що колись настануть жахливі часи, коли їхні садиби будуть спалені, вони разом з дітьми знищені, а їхні криниці з джерельною водою стануть братськими могилами, в яких недолюдки ховатимуть сліди своїх мерзенних злочинів.

Старші люди добре пам’ятають, як фашисти в ті роки спровокували кровопролиття між українцями і поляками. Тоді лилися ріки крові в ім’я фашизму, а 1944 року, коли повернулися більшовики, полилася невинна кров в ім’я комунізму. Тепер руками тих самих зрадників України - Сафатів, Чапель і їм подібних - вороги безжалісно нищили наших людей і загачували ними десятки страшних "долин смерті". Хай Бог вам буде суддею, прокляті матерями і сиротами убивці нашого народу.

- Не торкайся, сину, цих речей, - розповідає далі Федір Бурець. - Це людські сльози і прокльони! Такі слова сказала мені мати, коли побачила награбоване Зборовським людське добро. Я віддав йому все награбоване, і на душі стало легше. Але запам’ятав страшний погляд Володимира і знав, чим усе це закінчиться. Так воно і сталося. Через кілька днів по мені вдарила автоматна черга Сафата. Я дивом залишився живий. Мабуть, сам Бог мене врятував, бо мої руки чисті, на них нема невинної людської крові. Боротися за Україну я почав ще з 1942 року в загоні командира "Юрка", де воювали не тільки українці, а й узбеки, вірмени, грузини, росіяни, євреї. У загоні була залізна дисципліна. За будь-яку нечесну поведінку чи самочинне відлучення з УПА карали розстрілом, не кажучи вже про покарання за грабунки, вимагання харчів чи одягу. Загін базувався на Тернопільщині, але ми весь час перебували в рейдах не тільки по Західній, а й по Східній Україні, ведучи безперервні бої з фашистами, а потім з червоними партизанами... Фронт наближався все ближче. Одного разу нас зібрали і зачитали наказ - загін розформовано. Всім воїнам малими групами треба добиратися у свої населені пункти і там приєднуватися до місцевих боївок УПА. Я повернувся в рідне село Рудки, що на Демидівщині, зі зброєю в руках. Довго переховувався. По селах нишпорили енкаведисти. Одночасно таємно формувались "спєцотряди НКВД" під виглядом бандерівських боївок. Керували ними добре вишколені убивці. В одну із таких боївок попав і я, в той час зовсім не підозрюючи, що це енкаведистський загін. Сьогодні, - говорить Федір Бурець, - я не можу собі простити, що свій важкий шлях боротьби за Україну я зганьбив перебуванням у цій "боївці" упирів, які безжалісно нищили мій народ. Коли ж зрозумів усе, то назад вороття не було. На моїх очах убивали невинних людей, щоб спаплюжити воїнів УПА, кинути тінь на всю національно-визвольну боротьбу...

Бойовики "спєцотряда", щоб не викликати підозри, убивали й радянських активістів, і місцевих голів сільрад, дівчат-учителів та медичних сестер зі Східної України, а потім вже воїнів УПА і їхні родини".

Свідком тих страшних подій був і фотограф Павло Пекарський. У 1944 році більшовики забрали його в діючу армію. Був важко поранений. Після війни демобілізувався. На фронті він був особистим фотографом полковника-грузина на прізвище Джуашвілі. Одразу ж після демобілізації Павла Пекарського викликали в районний відділ, а потім в обласне управління НКВС. Підпис полковника Джуашвілі викликав довіру до Павла. Енкаведисти почали використовувати його як свого фотографа під час операцій. Якось Пекарського терміново викликали до Рівного, наказавши взяти з собою фотоапарат. В обласному управлінні НКВС йому показали кімнату, де він повинен був заночувати, і сказали:

- На рассвете надо будет провести очень важное мероприятие!
Удосвіта його розбудили і вивели на подвір’я. Тут фотограф побачив загін озброєних, а серед них знайомі обличчя начальника Демидівського НКВС, бандюгу Сафата і майже всіх вояків з його "спєцотряда". Неподалік стояло вісім возів, запряжених кіньми. Усі посіпаки готувалися до фотографування. Було їх 38, перед об’єктивом фотоапарата стало 23, а 15 вирішили, мабуть, "не засвічуватися". Було це 20 листопада 1945 року. Разом із бойовиками Сафата вирішили сфотографуватися (мабуть, для звітності) працівники обласного і районного НКВС.

- Після фотографування, - розповідає Павло Пекарський, - я віддав негатив і написав розписку про нерозголошення таємниці. Але один негатив я усе таки залишив і зберіг дотепер. Фотографував я цю так звану "бандерівську боївку" на честь виходу їх з повинною, як вони казали.

Розповідає колишній "бойовик" сафатівського "спєцотряда" Микола Пачковський з села Рудки:

- Чесно кажучи, я по своїй нерозторопності попав у це звіряче лігво, але цього уже не повернути. Як і Федір Бурець, я до сліз шкодую і не можу собі простити зради свого народу, клятви, яку я давав в лавах УПА.

В час фашистської окупації (з 1942 року) я пройшов упівський вишкіл і попав у бойовий загін УПА Юрія Чайковського (псевдо "Юра"). Ми вели постійні бої з фашистами. Мав поранення. Потім, коли фронт перемістився на Захід, ми почали боротися з московськими окупантами. В останньому бою (сотня Хмари) я був тяжко поранений енкаведистами. По сьогодні куля є в моїх легенях. Друзі доставили мене на лікування в криївку до сільської жінки Харитонюк Василини, яка мене виходила.

Коли мені стало легше, до мене в бункер зайшли двоє, ніби упівці: Федір Фондюк та Григорій Романюк, яких я добре знав. Керував ними Андрій Остапюк. Вночі вони завели мене до лісу в загін УПА. В загоні налічувалося 20 вояків. Про те, що це був "спєцотряд НКВД", я навіть не міг подумати...

Одного разу посеред білого дня нас вивели на край лісу. Невеличка галявина була застелена ряднами, на яких стояла в бутлях горілка та їжа. За весь час перебування в УПА подібного я не бачив. Мене це здивувало. Раптом долину почали оточувати червонопогонники. Я автоматично схопився за зброю, але рука Остапюка зупинила мене. Аж тепер я зрозумів, з ким маю справу. Червонопогонники підійшли зовсім близько, привіталися. Потім всілися поміж нас за гостинним столом. Серед них я впізнав Тріфонова, Чєрнова і лейтенанта Голубцова. Під час розмови я зрозумів, що знаходжусь в "спєцотрядє" Сафата. Озброєння в нас було погане - старі обрізи, німецькі карабіни, пара автоматів та обмаль патронів. Одяг жалюгідний, в більшості цивільний, лише на головних уборах виблискували тризуби.

Розмову вів Чєрнов. Було сказано, що завтра ліс будуть прочісувати загони НКВС. Ми маємо з ними зустрітися і прийняти несправжній бій. Всі повинні стріляти в повітря, а жителі сусідніх населених пунктів мають сприйняти все як справжній бій.

Нам показали місце, де буде захована зброя, амуніція. На другий день так воно і сталося. Після так званого бою ми добре озброїлися. Далі ночами бродили селами, грабували, убивали, пиячили і виловлювали молодих симпатичних дівчат на потіху Остапюку, який після ґвалтування напівживих кидав у криниці Сафатової долини смерті. Остання наша вилазка була на Козирщину, де за вказівкою Тріфонова ми мали заготовити зерно ніби для бандерівців. В нашому підрозділі часто появлявся Сафат. Всі ми його остерігалися...

В кінці 1945 року всіх нас зібрали в одному місці, вручили червоні прапори, дали в руки портрети Лєніна і Сталіна, які були прикріплені, мабуть, до тих самих деревин, якими розривали тіла зґвалтованих дівчат-східнячок. З новою зброєю ми направились з московськими піснями в Демидівське НКВС. Тут нас зустріли як героїв-переможців з гучним мітингом та чаркуванням. Вночі на возах нас направили в Рівненське НКВС. Після фотографування проведено інструктаж..."

Найбільш жорстокого ката Сафата призначили в селі Ільпибоках головою сільради, а решту убивць, при повному озброєнні, послали з тим самим завданням - убивати, убивати і ще раз убивати - на хутір Дубляни, що під Дібровою, для підсилення такої самої "бандерівської боївки". Ще довго оплакували люди своїх рідних та близьких, криниці приймали в свої глибини людські тіла аж до 1948 року. А Сафат Панасюк тепер уже інакше глумився з односельчан. Непокірних висилав до Сибіру, із селян здирав непосильні контигенти, аж поки не попався в чеському селі Вовковиї...

Якось уночі постукали в його двері. Убивця здогадався - настав час розплати. Він гадиною виповзає з хати... і опиняється на Сході України. Казали, десь в Харківській області. Доходили чутки, що протрусився, проіснував головний упир десь десяток років і помер чи то від прокльонів, чи, може, дістала його рука народних месників ОУН-УПА, чи й самі енкаведисти прибрали його як живого свідка і учасника злочинів. Ката українського й польського народів не стало аж років п’ять тому назад. Залишилася за ним недобра пам’ять, море людських сліз і гори трупів у місцевості, що має назву "Долина смерті".

Тут кожен сантиметр землі окроплений людською кров’ю, тут усе свідчить про злочини катів проти мирного населення. Пекучий біль донині лежить каменем у серцях тих, котрі пережили ті жахливі ночі відвідин упирів й очі виплакали за своїми рідними і близькими. Ще й нині, здається, із 90-метрової глибини "сафатових криниць" долинають плач і стогін зґвалтованих дівчат, закатованих воїнів УПА та їхніх рідних, старих людей і немовлят. Там стоїть хрест, кожного року відправляються панахиди. Земля розповідає живим про злочини упирів, а в повітрі ще до сьогодні висить нудотний запах людської крові.
Цю страшну новітню історію треба розповідати, щоб увесь світ знав, через які страждання та голготи пройшов наш добрий і щирий народ, якого геноциду він зазнав від рук сталінських посіпак, керованих партією більшовиків. Пам’ятаймо про невинно замордованих! Будьмо пильні!...

Вся боротьба українського народу проти окупантів в основному велася в селах. Тому туди засилали не тільки "спєцотряди", а й окремих терористів під маркою фінансових агентів, збирачів позик, контигентів і
т. ін. з головним завданням вбивати невинних селян і все приписувати бандерівцям.

Ось що розповідає колишній стрибок Філімон Ремесник з села Рудки (Млинівщина):

- Мене в той час завербували взяти зброю в руки і виступити проти свого народу. Всі злочини над моїм народом проходили на моїх очах. Але те, що я побачив на одному із хуторів села Рудки, - повік не забути. В наше село якось прибився фінансовий агент Микола Герасимчук. Декілька днів приглядався, рознюхував, а потім добрався до хутора, де переховувалась сім’я Бабія Миколи, воїна УПА, який загинув у бою з енкаведистами. Його хату спалили, все майно пограбували. Нещасні сироти з матір’ю переховувалися від помсти так званих правоохоронців.
Микола ніби закохався в свою жертву - ще малолітню дівчину Савіну і шляхом погроз та залякування женився на ній. Здавалося, побитій горем сім’ї не потрібно
більше ховатися від енкаведистів. Микола зайнявся господаркою, Савіна завагітніла... Здавалося, горе залишилося позаду... Та де там... Однієї ночі Микола шулікою зривається з ліжка, бере в руки наперед підготовлену сокиру і... гостре вістря немилосердно впинається в тіло Савіни, а потім безжально січе стару матір та дві сестрички.

Весь у крові садист ногами вибиває вікно, вискакує з хати і біжить в село Рудки до стрибків ніби за порятунком, божевільно кричучи у розпачі:

- Бандерівці зарубали всю мою сім’ю!..

Весь загін стрибків піднято по тривозі. Про трагедію зразу повідомили районний відділ НКВС. До хутора ми не йшли, а бігли, намагаючись застати бандерівців на місці злочину. Коли забігли в хату, перед нами постало жахливе видовище... На землі лежить порубана старша дочка Люба... В хаті пахне людською кров’ю... Ми стояли, наче вкопані. Микола в розпачі бігав по хаті і весь час проклинав бандерівців. У кожного з нас кипіла в душі ненависть до цих головорізів.

Десь під ранок з району приїхало дві машини енкаведистів з лікарями. Микола розповідав, як бандерівці вдерлися в хату, як він втік через вікно...

Лікарі тим часом оглядали порубаних, прощупували пульс...

Несподівано один із них виявив, що пульс у матері і старшої дочки Люби прощупується. В районній лікарні їх привели до тями. Через пару днів після тої страшної трагедії лікуючий лікар запитав у потерпілої матері:

- Хто ж це над вами так познущався?

Та, відкривши запалі очі, тихенько відповіла:

- Це зять наш Микола...

Судили нічного упиря показовим судом, від людського ока, і присудили жорстокому садисту десять років тюрми. Але після того суду, подейкували люди, що бачили його, як він знову бродив селами Рівненської області, вишукуючи нові жертви...

Для чого було вбивати сім’ю? Яка мета цього злочину? Як виявилось пізніше, таких, як Микола Герасимчук, на той час бродило багато. Завдання в них було одне - жорстоко вбивати і знущатися над тими сім’ями, які були проти них. А всі злочини приписувати бандерівцям.

Але, незважаючи на всю жорстокість тодішнього режиму та паплюження національно-визвольного руху в Україні, населення жертовно підтримувало його, як тільки могло. Це дуже добре розуміли окупанти, а тому весь час намагалися за всяку ціну розірвати зв’язки українських громадян з визвольним рухом. Щоб досягти своєї мети, крім терору проти населення, вони другого виходу не бачили. Саме тому по селах, містах проводилися масові облави із участю багатотисячних загонів спецвійськ НКВС, озброєних найновішою зброєю та військовою технікою. При цьому проводились масові арешти, застосовувались жорстокі садистські побої, тортури, розстріли, спалювання сіл, грабежі та ґвалтування. Таких страхіть в світовій історії не зазнала жодна країна світу. Порівняно з тим страхіттям, яке творилося тоді в Україні, бліднуть страхіття татарських орд, що на той час складали найкривавішу сторінку історії Східної Європи. Ось приклад лише одного українського села Н... на Західній Україні в той жорстокий розгул більшовицької орди, описаний у "Літописі УПА", 9-й том, стор. 188 - 189.

- "Світає. Село Н... обступлене сотнями спецвідділів НКВД. Довкола села горять вогні. При них гріються, сплять, сидять чекісти. Всі виходи з села блокують сильні застави. На всіх домінуючих над тереном пунктах кулеметні гнізда. Село оточує один ланцюг енкаведистів. Там, далі, під лісом, заліг другий ланцюг. Десь у корчах, замасковані, заведені, глухо гудять 2-3 легкі танки, бронетранспортери. По всіх стежках і дорогах снують густі патрулі. З ними - спеціально вишколені собаки. Ще кілька хвилин - і вся ця причаєна банда, нацькована політруками, розбещена до неймовірності вічним мордуванням, виголодніла, промерзла, часто п’яна - заллє, затопить мирне українське село кров’ю. Ще кілька хвилин - і почнеться горе. На українських землях облава. От вона вже починається.

Сотні людей відриваються від погасаючих вогнів з приготовленою до пострілу зброєю з довгими дротами для шукання криївок, вдираються в село. Брешуть собаки. Чути перші удари крісів об замкнені двері. Чути, як вилітають перші вибиті вікна. Чути тут і там брудну московську лайку.

Вибігають із сонних хат люди в білизні. Тут і там розлягається плач вирваних зі сну дітей, тут і там чути голосіння зляканих жінок. Ще кілька хвилин - і над селом здіймається і стоїть один суцільний гул: гул матюків п’яних енкаведистів, лемент жінок, дітей, черги автоматів і кулеметів, брязкіт розбитого скла і товченого посуду. На кожному подвір’ї група 20-30 більшовицьких бандитів. Всі озброєні, крім автоматів, гранат, довгими твердими дротами. Розбивають загати, перекидають стоги, викидають снопи із стодол. В хатах розвалюють печі. Зривають підлоги. Шукають криївки підпільників. Не найшли нічого. Вскакують ще раз до хат. Кажуть готовити собі сніданок: яйця, печену качку, самогон, вареники. Коли господиня проситься, що цього всього не має, б’ють прикладами, шомполами, копають ногами. Перекидають все в коморі, в скрині. Кілька ласих очей дивляться на молоду дівчину - дочку господині. Господиня-мати дрижить. Вона знає, що це означає... Хоче, щоб дівчина кудись вийшла. Та на цей раз небезпека загрожує не з цього боку, дівчину не ґвалтують, а арештовують.
У сусідів знайшли криївку. Розриваються гранати. Витягують когось, хтось сам застрелився в криївці. Потім із криївки ще два чоловіки з кулеметом і автоматом. Б’ють по енкаведистах. Та становище їх безвихідне. Два проти тридцяти. Гучне: "Хай живе самостійна Україна!", - один падає від куль енкаведистів, другий стріляє собі в голову з власного пістолета. За хвилину з місця, де було господарство, б’є в небо стовп полум’я й диму. Біля вогню іде розправа з власницею господарства. Допитують, хто в неї жив, як називається, що робив. Господиня не признається. Її страшними тортурами замордовують. Труп кидають у вогонь. Кидають у вогонь також трупи двох побитих повстанців. Їм лише відрубують голови, щоб показати в райцентрі. Труп третього повстанця, який був командиром, заберуть у райцентр цілого. В небо б’є гул, стовп диму й полум’я, запах паленого людського тіла...

З іншої хати нападники приносять присмажену качку й самогон. Починається біля вогню "сніданок". Від запаху печеного людського тіла робиться так млосно, що не можна витримати. Енкаведисти п’ють за "совєтскую власть" і приміряють щойно стягнені з побитих повстанців закривавлені чоботи. В будинку школи примістилися слідчі. Навчання під час облави не відбувалося. Біля слідчих купа патронів. З усіх кінців села під конвоєм арештованих женуть жінок, чоловіків, дітей і старих. Їх під вечір - сотні. Свистять шомполи, бризкає з-під розсіченої шкіри кров. Підсувають підписати заяви про співпрацю з НКВД. За всяку ціну хочуть здобути відомості про підпілля. Одних переслуховують відразу, інших відвозять автомашинами в райцентр.

Облава триває чотири дні. Нарешті, коли навіть найменша соломинка зрушена зі свого місця, коли все село виглядає як один велетенський смітник, коли щонайменше 80% мешканців села заарештовано, переслухано, побито - облава кінчається зі співом: "Я другой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишіт чєловєк...", з брутальною лайкою на адресу українського підпілля, "мєстного насєлєнія", "самостоятєльной Украіни", спецвідділ НКВД від’їжджає із села Н... Люди падають навколішки, підносять руки до небес і просять Бога, щоб ця облава не повторилася знову завтра..."

Це ще неповний схематичний нарис того, що відбувалося на західноукраїнських землях упродовж 1944 - 1948 років. За допомогою облав здирали з людей податки, позики, зернопоставки, вивозили на каторжні роботи до Уралу, Донбасу, Кузбасу, організовували з українського населення "истребительные батальоны", а також велася боротьба з українським революційним підпіллям. Майже в усіх випадках вся територія під час облав перетворювалася у фронтову зону в повному розумінні цього слова. Скрізь були окопи, траншеї, обладнувались кулеметні застави, шниряли патрулі, розтягалися телефонні дроти. По селах, поза селами, попід лісами, в усіх чагарниках повно війська, цілими днями не замовкали кулемети, автомати, рвалися гранати, горіли будинки. Допитували десятки тисяч арештованих, тисячі людей катували, сотні вивезли до Сибіру, без суду десятками розстріляли на місці. Всі тюрми були переповнені. При масових арештах за тюрми служили школи, приміщення державних установ, культурно-освітні заклади, приватні будинки, льохи, підвали. Утримували в’язнів у жахливих умовах. Сирі камери були настільки переповнені, що не було місця поспати навіть на підлозі. Не вистачало повітря - люди втрачали свідомість. Скрізь антисанітарія. Серед в’язнів масово поширювались інфекційні хвороби: тиф, венеричні, при цьому їх поширювали самі сифілітики-енкаведисти, ґвалтуючи дівчат та жінок. Харчування страшне: 200 г. хліба та один літр зупи на добу.
Великий процент серед арештованих припадав на шкільну молодь, яку піддавали жорстоким тортурам з метою роздобути від них відомості про підпілля. Так, 7 травня 1946 року на хуторі Осередок Гощанського району Рівненської області було арештовано молодого хлопця Шаблія Олексу. Під час допиту його страшно мордували, багнетом прокололи живіт, груди, зірвали нервову систему. Не витримавши таких тортур, хлопець повісився.

27 березня 1946 року в селі Подусільна Перемишлянського району Львівської області більшовики вбили двох дітей, які гралися на дорозі. Одному було півтора, а другому 12 років.

В селі Белзець Олеського району Львівської області на полі більшовики зловили учня 9-го класу Лозового. Йому поламали руки, ребра, а потім закатували. Труп викинули в жито за селом. На другий день мати знайшла сина, спорядила, щоб похоронити. Однокласники сплели віночок і збиралися поховати його. Але зграя убивць забрала тіло разом з домовиною, а дітей порозганяли. Повезли закатовану дитину до райцентру, труп роздягнули догола і викинули в рівчак для поїдання собакам.

6 жовтня 1945 року на полонині Станимі, Надвірнянський район, Станіславщина, червонопогонники зустріли дівчину-пастушку Яремчик Ганну, зґвалтували її, а потім по-варварськи замордували.

5 грудня 1945 року на присілку Березівці в селі Колодіївка Станіславщини більшовики замордували ні в чому не повинну сім’ю Славичів. Ввечері кілька енкаведистів підійшли до хати Василя Славича. Бандити кинули через вікно чотири гранати. В хаті почувся страшний крик конаючої матері з двома дітьми. Виламавши двері, кати вдерлися до хати. Найстарша дочка з дитиною на руках вискочила на подвір’я. Автоматна черга бандита скосила матір і мале дитятко, а потім пораненого господаря Василя. Безжалісно розстріляли ще одну дочку.

Про випадок в селі Борбин Островського району на Рівненщині описує у своєму листі сестричка засудженому братові Устимчуку Олексію 27 березня 1945 року:

"Добрий день, дорогий мій брате! Опишу тобі наше страдання. Встаю я рано і чекаю маму, а її нема. Кажу Васильку: "Іди виглянь, чи не йде бабця!" Пішов Василь і біжить: "Мамо, горить бабина хата!" Я бігом туди. А ті давай по мені стріляти. Кулі свистять наді мною. Я побігла до Віктора і чую - хтось стогне. Я вбігла в хату. Віктор лежить на ліжку, а я питаю: "Тату, чи ви знаєте, де мій брат Коля? Він каже - утік, і звернувся до мене: "Рятуй мене, доню. Візьми відкрий одіяло, побач, що там таке. Як я відкрила, то побачила, що всі кишки наверсі. На милість Божу просить мене вложити кишки. "Хочу ще пожити!"... Біжу я назад, стоїть мій дідуньо, оперся на паличку і плаче. - "Мабуть, мій онучок остався у вогні!" - "Ні, дідуню, Коля утік". Я біжу додому, дивлюся, іде хура. Біля мене проїзжає Параска з дітьми, діти плачуть. Я підійшла до них.

- Дивися, людино, що зробили енкаведисти з Гайдропом і Лігором! Коли підняла рядно, то побачила цілий віз крові. Я завезла їх до лікарні, а сама повернулася додому. По дорозі мені сказали, що мою маму забрали більшовики. Люди бачили, як її роззули і гнали босу перед кіньми. Я заплакала і поїхала додому. Приїхала - діти сплять, а мене сон не бере. Стала і думаю, якби скоріше день. Я нарихтувала матері передачу і вислала сестру... Приходить вона і приносить назад передачу. "Сказали мені, що нема у нас такої!" Беру я і їду на другий день. Прийшла на міліцію і кажу: "Нате передачу Устимчук Мокрені!" Вони кажуть: "Нема у нас такої!" "Де діли, бо люди бачили, як гнали. "Ми не знаємо!" Тоді начальник міліції каже: "Ти така сама бандитка, як вона!" Я тримала кошик в руках і кинула на нього.

- Мій чоловік вбитий на фронті, а я бандитка?! Він взяв мене і штовхнув. Я впала на дорогу, а потім піднялась і кричу: "Де дів мою маму?!" Ухватила його за погони і вирвала з плечей. Вони зачинили мене в КПЗ і тримали дві години, а потім випустили. Я знову питаю: "Де діли мою маму?" А той чекіст каже: "Йди туди, де стоїть військова часть, вони тобі скажуть, де мама..." Пішла я до військової частини і питаю: "Чи ви не знаєте, де та жінка, що ви вчора гнали?" Вони відповіли, що не знають. Іду я знову на міліцію і по дорозі зустрічаю людей. Вони сказали мені, що тут вчора таке сталося. Позганяли людей, щоб дивитися на бандьоровку, а сьогодні поставили вартового і нікого не пускають. Я послухала їх і пішла. Прихожу до начальника і кажу: "Беріть мене, зачиняйте, а маму пускайте, бо в мене одна дитина, а в мами більше. Він відіслав мене додому і сказав: "Як найдем її, то прийде". Я прийшла додому. Переночувала. Беру запрягаю коні, сажу всіх дітей і свою теж, везу на міліцію. Приїхали туди, діти всі закричали: "Віддайте нам маму!" Цілий Острожець збігся до дітей, люди плачуть і кажуть до міліції:

- Що ви наробили, що таких діточок посиротили?

Я уваги не звернула на ті слова, що вже нема нашої мами. Беру я дітей за руки і веду в міліцію.

- Не хочете маму пустити, забирайте дітей!

Вся міліція вийшла до мене і каже:

- Вези дітей додому!

Посадили дітей на хуру і пообіцяли дітям хліба та одяг. Начальник завів мене в кабінет і сказав: "Не плач, ми тобі батька повернем з фронту". А я йому кажу: нехай буде батько, віддайте мені матір. Приїхали додому, полягали дітки спати, а я не сплю, тільки думаю, щоб як скоріше був день. Тільки стало сіріти, я з сестрою біжу в міліцію. Прийшла я до одного начальника, а він каже: "Чи вже взнала, де мати?" А я йому кажу - взнала.

- Я хотів тобі сказати, що вона вбита лежить близько шосе.

Я як почула ці слова, стала рвати на собі коси і головою битися об стіну... Біжу Острожцем і кричу: "Боже, Боже, що ж вони наробили, стільки дітей посиротили. Біжу і падаю, добігла, де наша матір лежить... Глянула, летять ворони, то я впала на землю і не можу далі йти, рачки лізу до мами. Я як присунулась до неї - бачу лежить кінь забитий, а я подумала, що то ворони довбуть нашу маму. Дивлюсь, метрів за два лежить куча свіжої землі. Я присунулась до неї і гребу землю руками, дивлюсь мамині ноги. - Боже! Підійшло до мене начальство і питає: "Хто тобі сказав, що вона тут?!" А я наберу землі у руки і кидаю їм в очі. Той начальник боявся, що він сказав мені, де мати лежить убита. Він мені дякує за те, що я нічого не сказала. Говорить, що вони хотіли закрити це, бо стид великий нашому району, що замордували таку жінку, що вона стільки дітей вигодувала і на фронт післала воювати, він каже, що це стид для нашої совєтської власті за таку жінку.

Прийшла я додому, запрягаю коні і їду відкопувати маму. Приїхала і копаю. Приходить начальник і говорить до мене:

- Не копай, ходи зі мною!

- Що хочете робіть зі мною, а я маму одкопаю і заберу!

- Пішли, приїхало начальство з Рівного!

Я йду за ним. Захожу, сидять такі мені немилі і говорять до мене: "Що, ти одкопуєш матір?". А я кажу: "Одкопую!"

- А ми обговорили, щоб не одкопувати її, хай там лежить собі.

Я питаю: "Що ви за одні, що не дозволяєте забрати матір?"

- Ми з Ровного, вище начальство.

А я їм кажу: "Не буде моя мати там на тому скотомогильнику лежати. Я є найстарша дочка, вона мене гляділа, і щоб я її не поховала - це мені великий гріх!" Забралася і пішла. Іду додому. То не ровенські начальники були, то острожецькі бандити. Думаю, з чого почати і нехай мені Бог допоможе. Пішла питати, де живе обласний прокурор. Допиталася. Приїхала до нього і розповіла все про маму. Він питає, з якого району і яке село, а потім каже: "Їдь додому!" Я поїхала. Прийшла додому, тільки сіла, аж входить міліція в хату.

- Збирайся, поїдеш з нами в Острожець!

- Не поїду я з вами!

Аж входить фірман в хату і каже до мене: "Не бійся, збирайся і їдь, бо приїхало з Рівного велике начальство". Я його послухала. Коли приїхала та подивилася на них, то мене страх взяв. Закликають мене в кабінет і говорять:

- Де твій чоловік?

- На фронті, - відповіла я.

- Ти правду кажеш, а може, в бандерах? А пісьма маєш?

- Нема, кажу, погоріли.

- Нам доказують, що брати у бандерах! Ну що ж, брати у бандерах, то не жалко нам її, що убита.

- Розпишись, що вони на фронті! І я розписалась.

- Як то буде правда, що вони в бандерах, то тобі буде так само, як і матері.

Три дні і три ночі робили допрос. Як кінчили допрос, то сказали мені вийти, я вийшла. Входять дохтора і говорять між собою, а мені все чути через двері. Вони кажуть: "От якісь документи коло неї були". Беруть і дивляться. Були біля мертвої матері пісьма від двох синів і мого чоловіка. Була благодарність з Москви, що багатодітна мати, і що чоловік та три сини і зять загинули на фронті. І лікарі говорять, що при совєтській власті треба карати того, хто сказав, що сини у бандерах.

Беруть мене, закликають і говорять до мене: "Уже матір откопали. Були там документи. Уже зробили труну, тільки не знаєм, що з тобою робити, чи тобі показати, чи самі поховаєм. Дохтора говорять, щоб з тобою не було погано, бо тобі посивіє голова. Ще ти щаслива, бо говорять дохтора, що могла у той час з ума тронутись, або розрив серця получити". А я кажу, що вже гірше не буде, як було. Я вас прошу, дайте мені на своїх могилках поховати.

- Не дамо, бо будуть всі люди сходитися. Нам позор. Ми самі поховаємо її, ми уже могилу викопали...

Мені говорять: "Ходи, покажемо тобі маму". Іду я за ними, стоїть труна, мати у труні лежить накрита. Відкрили віко, я схилилась на материнські груди і більш нічого не пам’ятаю. Взяли мене прийняли і не знаю, як вони її поховали. Була тітка Параска, то її показали. У неї була вирізана щока, очі виколоті, руки викручені і права нога викручена. Страшні муки наша мама перенесла від енкаведистських убивць, тільки не знаю, за які гріхи..."

27 березня 1945 року Устимчук.
Копия: Прокуратура СССР Г-ну Устимчуку Радиону Несторовичу
Прокуратура Ровенской области с. Залисочное, Киверцовского р-на
29.12.89 г. №13/2462 89 Волынской области

На ваше заявление вторично сообщаю, что начальник Острожецкого районного отдела НКВД Пиканов Тимофей Леонтьевич, 1902 года рождения, по вине которого была убита ваша мать Устимчук М. И., в 1945 году был осужден военным трибуналом войск МВД Ровенской области к 10-ти годам лишения свободы.

Другими данными прокуратура Ровенской области не располагает, поскольку дело в отношении Пиканова хранится в центральном архиве Министерства Обороны СССР, г. Подольск, Московской области.

Прокурор следственного отдела
Прокуратуры Ровенской области
В. П. Мацищук

Такі нелюдські методи, що застосовували більшовики проти невинного українського народу, є злочином і ганебним бандитизмом. Та навіть такі жорстокості катів не знищили український національно-визвольний рух, не поставили наш народ на коліна. Навпаки, ще сильнішим став ідейний гарт та фанатизм, який просякнув повстанців та революціонерів і не дозволив лякатися найжахливіших тортур, викликав ще більшу ненависть до завойовників та ще тісніше зблизив повстанців з українським народом. Цей рух набув ще більшого співчуття і розуміння як серед народів СРСР, так і сусідніх народів поза його межами. Цього стремління нашого народу неможливо було зупинити жодному терору, ні найзлочиннішим планам, ні найпідступнішим хитрощам більшовицьких окупантів. Народ боровся і бореться за свою Самостійну Українську Державу, проявляючи нечувані героїчні подвиги...

Боролося майже кожне село Західної України, майже кожна хатина, кожний хутір, кожний порядний громадянин і патріот своєї землі...

Семен ЧИСНОК.
смт. Лемич, Рівненська область.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Історія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Люди, які ніколи не оглядалися на предків, не дбатимуть про нащадків”
Едмунд Берк

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.