Аратта - На головну

22 липня 2017, субота

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- найдовший духовий музичний інструмент в світі - це трембіта, — конічна дерев’яна труба без бокових отворів. ЇЇ довжина може досягати чотирьох метрів. Діапазон трембіти — дві з половиною октави. Її звуки чутно більш ніж за десять кілометрів. Цей традиційний для жителів українських Карпат інструмент і досі використовується. Трембітарі сповіщають горян про важливі події. Якщо Ви включите до програми своєї подорожі один з фестивалів краю, то обов’язково познайомитеся з незвичайним інструментом.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


«Продовження» без іронії

Кіномистецтво 39969 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 23.12.2007 | Всі публікації | Версія для друку

«Продовження» без іронії
У прокат вийшов сіквел знаменитої рязанівської комедії - «Іронія долі. Продовження» - картина невчасна, але наполегливо прагла звести міст між двома поколіннями глядачів і двома епохами кінематографа.

Напевно, виходу на екрани кінотеатрів продовження відомої комедії Ельдара Рязанова «Іронія долі, або З легкою парою!» всі чекали зовсім не для того, щоб подивитися на старих улюблених героїв, дізнатися, що з ними відбулося багато років опісля, і змиритися з цим. Сарказм, обурення, струс повітря звинуваченнями в «богохульстві» по відношенню до класики радянського кінематографа — це, швидше за все, очевидніша реакція на сіквел «Іронії», спродюсований Костянтином Ернстом і відзнятий режисером Тимуром Бекмамбетовим, відомим по двох «Дозорах» та іміджевій рекламі середини 1990-х.

І, звичайно, найрозумніший Костянтин Ернст разом з товаришами знали, як відгукнеться їхня затія замахнутися на мало чи не головний національний символ Нового року — хочеться, принаймні вірити в це, — але, мабуть, порахувавши, що, хто не ризикує, той не п'є, самі знаєте, що, вплуталися в цю авантюру. І, треба сказати, звабили до неї ще з десяток інших, на перший погляд, зовсім не авантюрних персонажів, зокрема Юрія Яковлєва, що спочатку відмовлявся від участі в «Продовженні», Андрія Мягкова, Барбару Брильську, Валентину Тализіну, двох Олександрів — Ширвіндта і Бєлявського, — і навіть власне метра Ельдара Рязанова (на роль пасажира літака). Словом, майже увесь оригінальний склад в повному зборі. І одне це, навіть якщо не здогадуватися про сюжетну лінію сіквела, про те, якими методами вона там утілюється, викликає як мінімум легкий смуток — іронією тут зовсім не пахне, як не крути.
Розміщені в усучаснений простір давньої історії, наповнений мобільними телефонами, крутими тачками (які там «Жигулі»!) і іншими чудесами техніки, старі актори ніби на некликаних гостей схожі. Вони переминаються на порозі, тереблять в руках шерстяні шарфи і ніяково прикладають до вуха дорогий мобільник. При цьому Мягков ніжний, романтичний, він мало не єдиний герой, що відповідає і своєму колишньому образу, і тому, яким він за логікою речей повинен був стати через 30 років. Брильська здається награною, такою, що автоматично вимовляє свій текст, Ширвіндт пускається у філософствування, що з кожним разом все більш наближаються до незв'язаної мови, а Бєлявський безмовний: впродовж всіх тих нетривалих епізодів, в яких він бере участь (сидячи в лазні), актор вимовляє не більше десятка слів і лише дивно посміхається очима.

Думати у такому випадку, що улюблені старі актори виставляють себе в «Продовженні», пробачите ради бога, повними дурнями, зовсім немає бажання.
На щастя, є можливість списати все на сучасний сценарій (хоч і написаний Олексієм Слаповським, автором серіалу «Ділянка» і безлічі непоганих книжок), безглузді умови, в яких дія розгортається, і спочатку невдалу ідею проекту. В умовах, коли артисти старшої вікової категорії майже не знаходять собі застосування в професії і часто перебувають в ускладненому матеріальному положенні, їх участь в «Іронії долі—2» здається зрозумілою.

Не зрозуміле інше: навіщо все-таки потрібна ця афера її ініціаторам.

На московській прес-конференції, присвяченій прем'єрі фільму, Ернст, випереджаючи питання журналістів, відзначив, що відома рязанівська комедія — частина національної пам'яті для старшого покоління вітчизняних глядачів, і непогано було б її зробити такою і для молоді (виявляється, це необхідно). Зв'язати батьків і дітей, так би мовити. Міст між часом побудувати, так би мовити.
Зв'язок, правда, вийшов сумнівний, зате зміст — нормальний такий. Одна проблема: берег сьогодення, на який ця «споруда» виводить, виявляється добротно освітленим кінопрожекторами, вуличними ліхтарями, залпами феєрверків, ялинковими гірляндами і синіми екранчиками мобільних телефонів, а ось з іншим берегом справа йде набагато гірше. І до кінця не зрозуміло, на чому міст стоїть і чи є за його темною стороною суходіл. Герої оригінальної «Іронії долі» виходять з сутінку на початку «Продовження» і повертаються туди з його закінченням під загальним гаслом фільму «Ельдару Рязанову з вдячністю». Складно уявити, що відомий режисер таку ж подяку виразить творцям «Іронії долі. 2.0».

Дякувати тут — швидше, в обов'язках тих брендів, для яких знятий сіквел став чудовим product placement, — перекладаючи з англійської, місцем розміщення своєї торгової марки у фільмі, яких за бажання можна налічити аж дев'ять штук: пиво, горілка, майонез, шоколад і цукерки, косметика, авіалінії, телефони, навіть шпроти, а окремим блоком йде мобільний зв'язок.

Про те, що «Іронія» робиться мало не під егідою одного із стільникових операторів, красномовно промовляє ще смугаста кулька з ялиночки на промоплакаті стрічки. Найнав'язливішим способом про це декларується протягом години сорока хвилин екранного часу.
Жених дочки Наді (Брильської) — Іраклій (Безруков) — є директором однієї з філій стільникового зв'язку, він носиться увесь фільм з чорно-жовтим шарфиком на шиї, хвастаючи двадцятьма тисячами номерів на одній підстанції, в машині у нього висять подібним чином розфарбовані веселі симпампушки, а по телевізору в цей час двічі показують рекламний ролик. Останній, до речі, навіть бере активну участь в сюжеті фільму.

За сценарієм, Женя і Надя все-таки розлучаються. Герой Мягкова Женя Лукашин одружується на Галі, а героїня Брильської - Надя — на Іполиті. Обидва шлюби, втім, виявляються невдалими. Син Лукашина Костя (Хабенський) напередодні Нового року прямо з лазні відправляється до Пітера в горезвісну квартиру на 3-ій вулиці Будівельників, де свято збирається відзначити Надя (Ліза Боярська), дочка героїні Брильської. Словом, зачин подібний. Подібне, власне, і продовження, коли безруківський бізнесмен Іраклій, патологічно схиблений на стільниковому зв'язку, приходить до своєї потенційної нареченої і намагається випровадити нащадка Лукашина. Зрештою виявляється, що частка випадку в події прагне до нуля (старі друзі Жені Лукашина спеціально відсилають Лукашина-молодшого (Хабенського) в місто на Неві), і в квартирі номер 12 збирається вся компанія. Мягков вимовляє просторове повчання про любов, Брильська кидається за ним на вокзал, де чує фразу: «Всьому свій час» — і мається на увазі, що ця пара так і не возз'єднається. На відміну від молодих.
Історія супроводжується сороміцькими жартами на адресу ментів, бомжів, Дідів Морозів і Снігуроньок, придуркуватих помічників Іраклія, більше схожих на братків з «Бригади», і інших. Більшість планів — великі; операторська робота позбавлена адекватного фокусування, а спецефекти, які Бекмамбетову у свою чергу болісно хотілося ввести у фільм, посилають до обох «Дозорів».

У Тимура Нуруахітовича тут і машини кружляються за площею а-ля «Денний» (не вистачає тільки Фріске з Чадовим), і корок з пляшки шампанського вилітає, завмирає на мить в повітрі і починає свою космічну подорож, подібно до гайки з «Нічного».

Тобто, спочатку бажаючи звернутися до естетики радянської комедії (навіть інтер'єр квартири Наді майже не змінивши), творці «Іронії долі. Продовження» від неї тільки віддалилися, вважаючи, мабуть, що достатньо буде одних лише старих «іронічних» гегів. І мета, і результат виявляються несвоєчасними.

Тому невчасний і вихід «Іронії» в прокат. У 1970-х комедія Рязанова була, що називається, в тему: вона висміювала стандартизоване радянське життя. Що висміює сучасна версія? Вона сказана в порожнечу, і вона висміює цю порожнечу, сама того не відаючи. Вона висміює убогість «Дозорів», хоча вони повинні б стати сполучною ланкою між старим кіно і новим. Вона висміює прозахідний почерк російського комедійного жанру. Вона висміює Безрукова, що став заручником своїх ролей: ходив в шкіряному плащі, подібно до Сашка Білого, і танцюючого циганочку з виходом, подібно до Сергія Єсеніна.

Здається, не висміює вона лише Лізу Боярську, котра, як і Мягков, виглядає найавтентичніше по відношенню до оригінальної «Іронії долі». Голос у неї, правда, якийсь грубий там.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Кіномистецтво»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Є речі, котрі неможливо пояснити. Є голос, що керує нами...”
Микола Гоголь

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.