- в місті Батурин (Чернігівська область) 5 листопада 1702 року у генерального писаря Пилипа Орлика народився син Григор. Згодом вони будуть змушені покинути Україну. Пилип Орлик буде гетьманувати понад тридцять років, але більша частина його гетьманства пройде в еміграції. Григор Орлик стане визначним державним і військовим діячем Франції, генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, отримає графський титул і велику кількість європейських нагород. В 1747 році Г.Орлик одружиться на Луїзі-Олені де Брюн де Дентельвіль і стане володарем значних земель у Франції. Під Парижем він буде мати замок. В середині ХХ ст. на землях, що колись належали Григору Орлику буде побудований міжнародний аеропорт “Орлі”...
Десятиліттями комуністична пропаганда сипала і сипле прокльони на адресу німецьких націонал-соціалістів, праведно обурюючись навіть від припущенння про співпрацю із нацистським режимом Адольфа Гітлера. Проте, були часи, коли та ж сама пропаганда стверджувала зовсім протилежне.
Іншої думки були й радянські керманичі. Вони не тільки не цуралися нацистських ідей, а під проводом Сталіна ще у 20-ті роки закладали фундамент Третього Рейху. Радянські комуністи не тільки готували кадри для збройних сил, а радянська промисловість оснащувала їх зброєю, а й Комінтерн, бойовий міжнародний авангард радянських спецслужб, готував братню нацистську партію до приходу до влади. Жертвуючи, за ради кохання, німецькими комуністами...
Але, не будемо поспішати. А розповімо як усе починалося...
Вони закохалися із першого погляду...
Новий, 1923-й, рік почався для Німеччини трагічно - 11 січня франко-бельгійські війська, під приводом покарання Німеччини за ухилення від виплати, передбачених Версальським договором, репарацій, перейшли р. Рейн і захопили м. Ессен та його околиці.
Рейхсканцлер Куно до останньої хвилини був переконаний в тому, що якась обставина зупинить дії Пуанкаре. Коли попри це, французька окупація розпочалася, кабінет міністрів, в засіданні якого взяли участь: Президент Ф. Еберт, командувач рейхсвером X. Сект і беззмінний міністр-президент Пруссії соціал-демократ О. Браун, - ухвалив рішення про організацію пасивного опору. Цього ж дня уряд Еберта відкликав своїх послів з Франції і Бельгії і звернувся з відозвою «До німецького народу».
Комуністи ж вирішили використати кризову ситуацію в своїх цілях. У відповідь на відозву Еберта, ЦК КПН закликав німецький народ, а також керівництво СДПН і профспілок, до створення Єдиного фронту для боротьби з окупацією і урядом Куно. А вже через два дні німецьких комуністів офіційно підтримала Москва, опублікувавши звернення ВЦВК «До пролетаріату Німеччини» і «До народів всього світу».
21 січня командувач франко-бельгійськими окупаційними військами генерал Дегут заборонив вивіз вугілля з Руру до Німеччини, а до 28 січня французькі війська встановили прикордонний контроль на кордонах окупованої Рурської області, фактично відрізавши її від іншої Німеччини. Окупація Руру позбавила країну 7% її території з населенням в 3 млн. чоловік, 70% видобутку кам'яного вугілля, 54% виплавки чавуну і 53% сталі; 60% робітників ставали безробітними.
Франція аж ніяк не приховувала амбітних планів розчленовування Німеччини і створення на лівобережжі Рейну васальної, до Франції, німецької квазідержави, на кшталт Рейнського Союзу. Ще в 1919 році, під час підписання Версальського мирного договору, Раймон Пуанкаре зажадав розчленування країни і підписання мирного договору з Німеччиною окремо від Прусії. Проте, Великобританія і Сполучені Штати не підтримали цієї вимоги. На думку Ллойда Джорджа, остаточні умови були настільки суворі, що «через 25 років ми зможемо отримати ще одну війну».
Члени добровольчих корпусів, що «пішли в підпілля», прямували в Рурську область для проведення таємних акцій спротиву. Вони здійснювали напади на представників франко-бельгійських окупаційних військ, висаджували у повітря залізничні колії, мости і вокзали з метою максимально дезорганізувати вивіз рурського вугілля – в рахунок репарацій – до Франції і Бельгії. Крім того, фрейкорівці ліквідовували зрадників і сепаратистів, що співробітничали з французами. Наприклад, 31 березня 1923 року вони убили лідера рейнсько-пфальцського сепаратистського руху Смєєтса, який виступав за відокремлення Рейнської області від Німеччини. Цього ж дня французькі солдати зайняли круппівський завод в Ессені. У відповідь на вимогу робітників покинути територію заводу, солдати відкрили вогонь. Серед мирних протестувальників було багато загиблих і поранених. Але окупаційні власті звинуватили в кривавому побоїщі не французьких офіцерів, які, своїми наказами, влаштували його, а керівників і службовців заводу. Сам Г. Крупп в травні був засуджений до штрафу в 100 млн. марок і п'ятнадцяти років ув'язнення, з яких він, втім, відсидів всього сім місяців.
Нічим не виправдана жорстокість окупаційної влади дала праворадикальним силам привід для переходу від пасивного опору до активної протидії.
Альберт Лео Шлагетер
Одним з героїв національного спротиву окупантам був Альберт Лео Шлагетер. Він, з шкільної лави пішов добровольцем на фронт. У 1917 році, після присвоєння звання лейтенанта, він прийняв під командування артилерійську батарею. Молодий лейтенант виявився природженим фронтовим офіцером, який розумів, що треба завойовувати довіру своїх підлеглих через зразкові розсудливість, витримку та турботу про солдатів. За свої воїнські подвиги він був нагороджений Залізним хрестом першого і другого класів. Під час повоєнної демобілізації, Шлагетера було звільнено з військової служби 11 грудня 1918 року.
Повернувшись додому, він спробував пристосуватися до цивільного життя – поступив на економічний факультет фрайбургського університету та став членом католицького студентського об'єднання. Проте, після короткотривалого навчання, його знову покликало до зброї відчуття патріотизму: Шлагетер вступив, як командир артилерійської батареї, в баденський добровольчий корпус «Медем», щоб його в рядах взяти участь в затяжних боях з більшовиками на Балтиці: «Якщо політики у час, коли наші вороги стоять біля усіх кордонів, щоб розірвати нашу країну на частини, не знаходять нічого важливішого, ніж балакати і накопичувати протоколи засідань, це означає, що ми є державою, оскільки тільки у нас ще живе віра в народ і Батьківщину. А вони – розбазарюють нашу землю, щоб зберегти свою нікчемну владу». У боях із більшовиками добровольчі німецькі корпуси зазнали значних людських втрат. Наприкінці року, всі, хто залишилися в живих з добровольчого корпусу «Медем» були об’єднані із залишками корпусу «Россбах», повернулися назад, в рейх. Недостатня підтримка балтійських добровольців з боку уряду та їхнє тимчасове використання на користь антибільшовицької інтервенціоністської політики Англії, звільнили його від ілюзій: «Ми зневажаємо буржуазію, проте, все ж рятуємо її ціною нашої крові. Ми виступили, щоб захистити свободу нації і підтримати уряд, який зрадив націю. Ми проти брудної політики Англії, та попри все, – ми її найкращі солдати».
Коли в жовтні 1922 року колишні фронтовики Россбах і Хауєнштайн заснували національно-соціальне об'єднання, як попередницю північнонімецької організації NSDAP, Шлагетер був з ними. Організація стала колективним членом NSDAP, унаслідок чого, її члени також вважалися членами партії.
Адольф Гітлер перед освяченням партійного прапору
У січні 1923 року Шлагетер взяв участь в першому загальнонімецькому партійному з'їзді NSDAP в Мюнхені. Його кульмінаційним моментом стало освячення Гітлером прапора NSDAP і парад 6 тисяч штурмовиків. Цей з'їзд поклав початок підготовці, на кшталт маршу «чорносорочечників» Муссоліні на Рим, «походу на Берлін».
У вітанні з'їзду Гітлер заявив: «Марксизм виставив три обурливі і безглузді теорії: по-перше, він заперечує значення особистості, по-друге, він заперечує приватну власність як таку і, по-третє, він, означає зважаючи на це, знищення всієї людської культури і розвал всякої державності, що стоїть на вищому ступені (бо передумовою цього завжди є приватна власність)».
Нехтуючи забороною Гітлера, Шлагетер взяв участь в боротьбі в Рурі проти французьких окупантів – створив особливу штурмову групу, яка здійснювала акти саботажу і диверсій проти окупаційних військ. Штаб знаходився в Ельберфельді, і знову Хауєнштайн керував підпільними активістами. У організації була низка майбутніх вищих функціонерів націонал-соціалістичної партії – Віктор Лутце, Еріх Кох, Карл Кауфман, Франц Пфеффер фон Саломон.
Після успішних диверсій на вокзалі Хюгель в Ессені та на залізничному мосту у Калькума (березень-квітень), французи напали на слід Шлагетера і 5 квітня в Кайзерверте було опубліковано перше повідомлення про розшук його, як злочинця. Французький агент Вальтер Кадов, що проник в організацію Хайнца, видав підпільну групу, і вже 7 квітня окупанти заарештували Шлагетера в Ессені. Спочатку він знаходився під арештом в приміщенні рейнсько-вестфальського вугільного синдикату, французького центру тортур, а потім – в дільничному суді Вердена та у в'язниці Дюссельдорф-Дерендорф. Дуже швидко більшість товаришів Шлагетера також були видані і заарештовані.
Французи влаштували короткий процес: вже 8 травня військовий трибунал засудив Альберта Лео Шлагетера до страти. Разом із смертним вироком Шлагетеру, були винесені вироки і його соратникам: Садовські – довічне ув’язнення, Вернеру – 20 років примусових робіт, Беккеру – 15 років, Циммерманну – 10 років. Касаційні скарги захисту були відхилені. Шлагетер відмовився подавати прохання про помилування: «Я не звик просити про пощаду».
Сплеск обурення, яки здійнявся в Німеччині і в нейтральних країнах, був настільки масовий, що навіть уряд рейху заявив формальний протест до Парижа.
26 травня 1923 року Альберта Лео Шлагетера було страчено на Гольцхаймерській пустці у Дюсельдорфі. Перед стратою він сказав: «Sei was du willst, aber was du bist, habe den Mut, ganr ru sein». В протилежність ганебним суддям військового трибуналу і офіцерам, що допитували його, командир французької розстрільної команди віддав мертвому воякові військову шану опущеною шпагою. Похоронна процесія в Шенау перетворилася на націоналістичну демонстрацію протесту проти окупації Руру і рейнського сепаратизму.
Вальтер Кадов, що зрадив Шлагетера, був убитий через п'ять днів після його страти, за дорученням Мартіна Бормана (майбутнього керівника партійної канцелярії Гітлера). Один з учасників цього вбивства видав інших. Мартін Борман був засуджений до 1 року, а Рудольф Хесс (майбутній заступник коменданта концтабору Заксенхаузен; згодом організатор концтабору Аушвіц) до 10 років тюремного ув'язнення.
Німецькі комуністи - нові союзники націонал-соціалістів у боротьбі із імперіалізмом. Так вирішив Комінтерн
Страта Альберта Лео Шлагетера мала сенсаційні наслідки: 21 червня 1923 року Карл Радек на третьому пленумі Виконавчого Комітету Комуністичного Інтернаціоналу (ВККІ) віддав належне боротьбі Шлагетера проти французьких окупантів і запропонував комуністам вступити у військово-політичний союз з націонал-соціалістами проти Антанти.
Свій виступ він почав з того, що запропонував віддати честь пам'яті «мученика» – молодого нациста Лео Шлагетера, тільки що розстріляного французькими окупантами в Рейнській області: «Ми не повинні замовчувати долю цього мученика німецького націоналізму, його ім'я багато що говорить німецькому народові. Шлагетер, мужній солдат революції, заслуговує на те, щоб ми, солдати революції, мужньо і чесно оцінили його вчинок. Якщо німецькі фашисти, які захочуть чесно служити німецькому народові, не зрозуміють сенсу долі Шлагетера, – то Шлагетер загинув задарма».
У своїй промові Радек апелював і до комуністів, і до націоналістів, але понад усе – до націонал-соціалістів. Він не тільки іменував Лео Шлагетера хоробрим солдатом революції, але і вельми яскраво описав його національний ідеалізм, причому зробив це не тільки з метою привернути симпатії німецьких правих екстремістів, але і для того, щоб подолати побоювання німецьких комуністів з приводу зростання націоналізму в країні.
І далі: «Проти кого хочуть боротися німецькі націоналісти? Проти капіталу Антанти або проти російського народу? З ким вони хочуть об'єднатися? З російськими робітниками і селянами, для спільного скидання ярма антантівського капіталу, або з капіталом Антанти – для поневолення німецького і російського народів?»
Промова Радека спричинила бурю в Німеччині. Граф фон Ревентлов, один з провідних лідерів правого націоналізму, що згодом прилучився до націонал-соціалістів, та деякі інші націоналісти стали обговорювати можливості співпраці з комуністами, а головний комуністичний орган «Роте Фане» друкував величезні матеріали на цю тему. Комуністи виступали на зборах націонал-соціалістів, а націонал-соціалісти - на зборах комуністів.
Тодішній лідер німецької компартії, єврейка Рут Фішер, закликала до боротьби проти єврейських капіталістів, а націонал-соціалісти закликали комуністів позбавитися від їхніх єврейських лідерів, обіцяючи, натомість, повну підтримку.
Адольф Гітлер виступає на зборах, тоді ще не численних активістів нацистської партії
Парадокс ситуації полягав в тому, що Радек пропонував союз руху, якому особисто він, Радек, був, водночас, тричі ненависним: як марксист, як єврей і як представник правлячої верхівки Радянської держави.
Сам Радек, пояснював товаришам по партії свою позицію виключно тверезим політичним розрахунком, оскільки «люди, які можуть загинути за фашизм, набагато симпатичніше за людей, які лише б’ються за свої крісла».
За оцінкою низки політологів, промова Радека на пленумі Виконкому належить до цікавих і найважливіших епізодів тактики зближення Комінтерну з німецькими націоналістами і націонал-соціалістами. Він висловлював позицію впливом частини більшовицької партії – за ним стояли багато впливових вождів-ленінців. Це підтверджують, зокрема, вислови Зиновьєва (глави Комінтерну) та Бухарина, який за пару місяців перед тим, відзначав схожість методів більшовиків і фашистів Муссоліні! Не говорячи вже про те, що таке важливе тактичне рішення Комінтерну було б немислиме без узгодження з найвищими органами більшовицької партії СРСР.
Двома місяцями пізніше Радек говорив: «...форма, в якій «Совість» і багато інших друкарських органів німецьких націоналістів звернулися до моєї мови, показує, що і в керівних кругах фашизму є елементи, що борються за істину, шукають шляхи».
У той самий вир подій опинився замішаним і болгарський комуністичний вождь Георгій Димітров. На лаву підсудних нацисти його посадили набагато пізніше, а за десять років до того, він поводився абсолютно інакше з своїми майбутніми суддями. Велику свиню Дімітрову підклав Ян Валтін (псевдонім в Комінтерні – Рихард Кребс), що втік в 1938 р. в США від «складнощів життя», - заплутався в подвійній роботі і на Комінтерн, і на Гестапо. Саме він опублікував в своїх мемуарах цілком таємну інструкцію секретаря Виконкому Комінтерну Дімітрова, в якій товариш секретар писав про необхідність щонайтіснішого союзу нацистів і німецьких комуністів в справі руйнування Веймарської республіки!
Нетривалий час більшовики перебували в братніх стосунках з нацистами Гітлера. Відносини дали першу тріщину після 1923 року, коли в Німеччині ганебно провалився комуністичний путч т. з. «Німецький Жовтень». Втім, це не заважало тривалій подальшій співпраці.
Карл Собельсон-Радек палкий прихильник союзу комуністів і націонал-соціалістів. По-розрахунку
Коротка довідка для роздумів:
Карл Бернгардович Радек (він же Собельсон), вірний учень Леніна, член ЦК ВКП(б) і один з керівників Комінтерну, народився в Німеччині (за іншими даними, в Австро-Угорщині в м. Лемберзі, як тоді називався Львів), в єврейській сім'ї. Маючи від народження авантюрний склад розуму, став професійним революціонером ще навчаючись у гімназії, із якої його двічі виключали. Революційна діяльність не завадила йому закінчити історичний факультет Краківського університету.
До соціал-демократів прилучився на у 1902 році. Був активним діячем і одночасним – членом німецької, австрійської, польської і російської соціал-демократичних партій.
З німецької соціал-демократичної партії Радека виключили в 1908 році «за тісні і підозрілі зв'язки з німецькою і австро-угорською таємною поліцією». Звинувачення особисто пред'явила Роза Люксембург, за що вона згодом поплатилася життям – Радек видав її та Карла Лібкнехта офіцерам, які не надто барившись їх розстріляли.
У 1906 році перший арешт за революційну діяльність разом із Люксембург та Йогішесом(Тишко). Втім, майже одразу варшавські поліцейські його відпустили. До речі, на момент арешту Люксембург очолювала соціал-демократичну партію Польщі і Литви. Саме у польській партії Собельсон перетворився у Радека. Саме поляки викинули Радека із партії за порочне ваблення до грошей з партійної каси. У результаті – він міцно влаштувався у більшовиків, які теж були пов'язані з німецькою розвідкою і теж не гребували крадіжками і грабежами, які іменувалися «експропріаціями».
У 1917 році, разом із Леніним повертається до Росії у німецькому опломбованому вагоні. Після Жовтневого перевороту – один із керівників більшовицьких урядів.
В 1927 році вперше виключений із більшовицької партії.
У1928 році – перший арешт та висилка у Сибір за участь у опозиції Сталіну. У 1929 році – публічно покаявся і був відновлений у більшовицькій партії у 1930 році.
1936 році – другий арешт. Головний «свідок» на Московському процесі «троцькістів». У 1937 році – засуджений до 10 років ув’язнення (інші фігуранти процесу – розстріляні).
Радека називали «геніальним авантюристом у великій політиці», «розумною і хитрою головою свого часу». Зовні невиразний, небагато горбатий, дотепний і цинічний публіцист, вигадник анекдотів і коханець прекрасний із статевим членом по коліна, за ради якого «валькирія революції» Лариса Рейсснер покинула інтелігентного і впливового Федора Раскольнікова.
Радек закінчив своє життя в тюремній камері від руки кримінального злочинця, за іншою версією – його було таємно страчено офіцерами НКВД за особистим дорученням Сталіна.
Актуально
25665 переглядів
Публiкацiї за темою «Історія»:
