Аратта - На головну

28 травня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в селі Лемеші (Чернігівська область) на початку XVIII століття народився хлопчик Олексій Розум. У вільний від випасу корів час, він співав у сільскому церковному хорі, де був помічений, відправлений до Петербургу й згодом став графом Розумовським й вінчаним чоловіком імператриці Елизавети (щоправда без права престолонаслідування). Брат графа Кирило у 18 років (!!!) очолив петербургську академію наук, а згодом ще й став гетьманом Лівобережної України...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Росія. Міф про авторитарну модель

Політологія 12551 перегляд Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 18.02.2008 | Всі публікації | Версія для друку

Росія. Міф про авторитарну модель
Сьогодні загальноприйнятою стає думка про те, що кампанія Володимира Путіна проти демократії дає Росії стабільність і процвітання, що ми маємо справу з новою моделлю - успішною побудовою ринкової економіки авторитарними методами. Проте теза про зв'язок авторитаризму і економічного зростання – це ілюзія.

Насправді вплив самовладдя на розвиток Росії має негативний характер. Яких би успіхів вона не домоглася при Путіні, проте, в умовах демократичного ладу, ці досягнення були б ще значнішими.

Загальноприйняте пояснення популярності Володимира Путіна виглядає просто. У 1990-х, за першого Президента пострадянської Росії Бориса Єльцина, держава просто не виконувала своїх функцій, в економіці панував спад, а населення страждало. З 2000 р., коли до влади прийшов Путін, в країні був наведений лад, в економіці почався бум, а середній росіянин сьогодні живе краще, ніж раніше. Політична свобода тане, але економіка бурхливо розвивається. Можливо, Путін і згортає демократичні досягнення, стверджують прихильники цієї точки зору, але це - виправдана жертва, принесена на вівтар стабільності й зростання.

Привабливість цієї версії полягає в її простоті, і більшість росіян, схоже, сприймають її на віру. Рейтинг схвалення діяльності Путіна коливається на рівні 80%, і майже третина співгромадян хоче, щоб він залишився Президентом довічно. Путін, підбадьорений цим обожнюванням, дає зрозуміти, що й після відходу з поста глави держави в 2008 р., він збереже за собою активну роль в управлінні країною – або як прем'єр-міністр при слабкому Президентові, або, дещо пізніше знову сівши у президентське крісло. Одночасно прихильники авторитаризму заявляють на увесь світ: путінська популярність і досягнення Росії – очевидне свідоцтво того, що у самовладдя є майбутнє, що всупереч твердженням про «кінець тоталітарної історії» і неминучий тріумф ліберальної демократії, Путін, подібно Ден Сяопіну в Китаї, створив ефективну модель «ринкового авторитаризму», яка може стати зразком для інших країн.

Цей загальноприйнятий нарратив, проте, не відповідає дійсності; він практично повністю заснований на помилковій тезі про кореляцію між автократією і зростанням. Перехід Росії до демократії в 1990-х рр. дійсно співпав за часом із крахом держави та економічним спадом, але не він був причиною цих явищ. І навпроти, відродження авторитаризму при Путіні співпало з періодом економічного зростання, але не було його причиною (основними чинниками тут стали високі нафтові ціни і завершення кризи, викликаної переходом від радянського комунізму до ринку). Крім того, майже не існує й фактичних підтверджень тому, що путінський «поворот» до авторитаризму, в останні декілька років, обернувся підвищенням ефективності державного управління, в порівнянні з бурхливими демократичними дев'яностими. Насправді ж ближче до істини якраз зворотне: якщо путінська централізація влади взагалі вплинула на державне управління та економічне зростання, то цей вплив був негативним. Так, при Путіні Росія може похвалитися очевидними досягненнями, але якби демократія в країні збереглася, вони були б ще більш вражаючими.
Політичний термідор

Процес демократизації в Росії почався ще до того, як вона стала незалежною державою. У період, що передував розпаду СРСР, Михайло Горбачов приступив до здійснення важливих реформ, включаючи змагальні вибори на багато посад загальнонаціонального і місцевого рівня, затвердження плюралізму в ЗМІ (навіть не дивлячись на те, що вони залишалися у власності держави), і свободу зборів - формування політичних і громадських організацій. Після 1991 р. Росія почала створювати всі елементи представницької демократії. У країні проходили парламентські і президентські змагальні вибори; обрання регіональних губернаторів в більшості випадків також носило конкурентний характер. Різноманітні політичні партії - включаючи комуністів і опозиційні ультранаціоналістичні рухи - діяли безперешкодно; повною свободою користувалися і неурядові організації (НВО). Кількість електронних і друкарських ЗМІ, не контрольованих державою, постійно зростала. Політична опозиція діяла так енергійно, що Єльцин двічі стикався із загрозою імпічменту, що ініціювався комуністами в Думі (нижній палаті парламенту). Глибокі розбіжності серед керівників загальнонаціонального рівня, регіональних губернаторів, олігархів і ЗМІ зробили парламентські вибори 1999 р. най конкурентнішим виборчим змаганням в російській історії.

Єльцин, звичайно, був далеко не зразковим демократом: у 1993 р. він силою розігнав російський парламент, «продавив» нову Конституцію, що підсилила президентські повноваження, і в декількох випадках не допускав окремих діячів або партії до участі в загальнонаціональних і регіональних виборах. Крім того, він ініціював дві війни в Чечні. У системі, яку Єльцин «передав в спадок» Путіну, не вистачало низки ключових елементів ліберальної демократії. Проте, при всіх своїх вадах, при Єльцині політичний режим в Росії, поза сумнівом, був демократичнішим, ніж сьогодні. Хоча формальні інституційні контури російської політичної системи при Путіні не зазнали помітних змін, їхній реальний демократичний зміст тепер, значною мірою, вихолощений.

Кампанію із згортання демократії Путін почав з незалежних ЗМІ. Коли він прийшов до влади, в Росії діяли три загальнонаціональні телеканали, здатних реально впливати на політичні процеси – РТР, ОРТ і НТВ. Всі ці канали Путини «привів до покори». РТР повністю належав державі, тому «приструнити» його було неважко. Потім Президент узяв під контроль ОРТ, що мав найширший обхват аудиторії, змусивши його власника, мільярдера Бориса Березовського, покинути країну. Власник НТВ Володимир Гусинський намагався чинити опір переходу свого каналу під фактичний контроль Путіна, але врешті-решт – після того, як прокуратура пред'явила йому сфабриковані звинувачення – позбувся не тільки своїх телевізійних активів, але також газети «Сєгодня» і журналу «Ітогі». У 2005 р. Анатолій Чубайс, глава РАО «ЄЕС Росії» («Єдині енергетичні системи Росії») і лідер ліберальної партії СПС (Союз правих сил), вимушений був передати дружнім Кремлю олігархам ще одну, менш крупну приватну телекомпанію - РЕН-ТБ. Сьогодні Кремль контролює всі основні загальнонаціональні телестанції.

Пізніше Кремль зайнявся друкарськими і онлайновими ЗМІ, які доти залишав у спокої. За останні декілька років більшість крупних газет в Росії були продані людям або компаніям, лояльним до Кремля, внаслідок чого московський тижневик «Новая газєта» залишився єдиною достовірно незалежною газетою загальнонаціонального масштабу. Що ж до радіо, то тут незалежним джерелом новин поки залишається станція «Ехо Москви», проте, і її майбутнє знаходиться під питанням. Крім того, Росія сьогодні займає третє місце серед країн, найбільш небезпечних для журналістів, поступаючись лише Іраку і Колумбії. За даними організації «Репортери без кордонів» (Reporters Without Borders) з 2000 р. в Росії було убито 21 журналіста, включаючи Ганну Політковську, яка проводила найсміливіші журналістські розслідування (вона загинула від руки вбивць в жовтні 2006 р.).

Путін також урізав автономію регіональних органів влади. Він створив над ними «надбудову» у вигляді семи федеральних округів; більшість з них очолили колишні генерали і офіцери КДБ. Цим семи новим «надгубернаторам» було доручено контролювати всі федеральні структури на підвідомчій території – в ельцинскі роки багато хто з них створив тіньові альянси з регіональними властями. Крім того, вони почали розслідувати діяльність голів регіонів, щоб підірвати їхню самостійність і шантажем привести до слухняності.
Путін «вихолостив» верхню палату російського парламенту – Раду Федерації, замінивши в її складі регіональних губернаторів і глав законодавчих зборів, які раніше автоматично займали місця в цій палаті, на лояльних представників-призначенців. Регіональні вибори підтасовувалися, щоб «покарати» політичних лідерів, що чинили опір Путіну. А у вересні 2004 р. російському федералізму було завдано смертельного удару: Путін оголосив, що губернаторів тепер призначатиме він сам, мотивуючи це тим, що подібна процедура дозволить підвищити підзвітність і ефективність їхньої діяльності. З лютого 2005 р. вибори глав виконавчої влади російських регіонів не проводяться.

Президентові багато в чому вдалося послабити і самостійність парламенту. Починаючи з парламентських виборів в грудні 2003 р. він, користуючись своїм контролем над медіа та політичними ресурсами (наприклад, НТВ, ОРТ, РТР і регіональними виконавчими структурами влади), забезпечує кремлівській партії «Єдіная Росія» потужну більшість в Думі: разом з союзниками вона сьогодні має дві третини депутатських мандатів. Можливо, головним передвиборним «активом» «Єдіної Росії» є популярність самого Путіна, проте невпинне позитивне освітлення діяльності її лідерів (і негативне освітлення дій представників компартії) російськими загальнонаціональними телеканалами, могутня фінансова допомога олігархів, і майже одностайна підтримка з боку регіональних лідерів також вносить відчутний внесок до її успіхів. За підсумками грудневих виборів 2003 р. Організація по безпеці і співпраці в Європі вперше дала критичну оцінку російським парламентським виборам. У доповіді організації наголошувалося: «Вибори в Державну Думу не відповідали багатьом зобов'язанням членів ОБСЄ і Ради Європи в частині проведення демократичних виборів». У 2007 р. російські власті відмовилися допустити в країну спостерігачів ОБСЄ в кількості, достатній, щоб ця місія могла здійснювати ефективний моніторинг грудневих виборів до парламенту.

Страждають і політичні партії, не пов'язані з Кремлем. Незалежні ліберальні партії – «Яблуко» і СПС, а також найбільша незалежна партія «лівого флангу» – Комуністична партія Російської Федерації, сьогодні сильно ослаблені, і діють в умовах куди більш обмеженого політичного простору, ніж в 1990-і. Іншим незалежним партіям – включаючи Республіканську партію і Народно-демократичний союз, а також організації, що входять в коаліцію «Інша Росія», – не дозволили навіть реєструватися для участі у виборах. Декілька незалежних кандидатів і партій не було допущено до участі в місцевих виборах по неприховано політичним мотивам. Потенційним спонсорам незалежних організацій загрожують санкціями. Коли у в'язниці опинився Михайло Ходорковський – у минулому найбагатша людина в країні і власник нафтової компанії 'ЮКОС', для ділових кіл це стало недвозначним сигналом про те, в що може обійтися участь в політиці як опозиціонера. В той же час кремлівські партії – зокрема «Єдіная Росія», що володіє найчисленнішою фракцією в Думі, і створена властями «Справєдлівая Росія» - користуються доступом на телебачення і до щедрого фінансування.

У роки другого президентського терміну Путини вирішив, що НВО можуть перетворитися на загрозу його владі. Тому він добився ухвалення закону, що дає державі ряд інструментів для залякування, ослаблення і навіть закриття НВО, чия діяльність, на його думку, носить характер, що занадто політизується. Щоб витіснити незалежні організації на узбіччя, Кремль щедро фінансує інші НВО - створені державою, або стовідсотково лояльні по відношенню до нього. Нарешті, - і це найнеймовірніше - свобода зборів тепер теж вважається неприйнятною. Весною 2007 р. «Інша Росія» – коаліція низки організацій цивільного суспільства і політичних партій на чолі з шаховим чемпіоном Гарі Каспаровим – намагалася організувати мітинги в Москві і Санкт-Петербурзі. Обидва мітинги було демонстративно розігнано тисячами поліційних спецназівців, а сотні демонстрантів опинилися під арештом; таких масштабних репресій Росія не знала до того вже 20 років.

У квітні 2007 р., виступаючи з щорічним Посланням до Федеральних Зборів, Путін апелював до параноїдального націоналізму, попередивши про те, що Захід плете змови для підриву суверенітету Росії. «Зростає ... потік грошей з-за кордону, використовуваних для прямого втручання в наші внутрішні справи, - заявив він. - Не всім подобається стабільний поступальний розвиток нашої країни. Є й ті, хто, вправно використовуючи псевдодемократичну фразеологію, хотів би повернути недавнє минуле: одні - для того, щоб, як раніше, безкарно розкрадати загальнонаціональні багатства, грабувати людей і державу, інші - щоб позбавити нашу країну економічної і політичної самостійності». Підкріплюючи слова справою, Кремль виставив із країни Корпус миру, закрив місії ОБСЄ спочатку в Чечні, а потім і в Москві, і змусив Internews Russia, неурядову організацію, що спеціалізується на підвищенні професійної кваліфікації журналістів, закрити свої відділення, звинувативши її директора в розкраданні коштів.

Ослабляючи заборони і противаги президентським повноваженням, Путін і його команда одночасно «кладуть під сукно» реформи, здатні укріпити інші гілки власті. Судова система, як і раніше слабка, і коли мова заходить про важливі політичні питання, суди перетворюються на додатковий інструмент президентської влади – як це відбувалося під час боротьби за НТВ і судового процесу над Ходорковським. Робилися навіть спроби позбавити ліцензії на професійну діяльність одного з адвокатів Ходорковського - Карину Москаленко.
Більше - не означає краще

Багато «захисників» Путіна, зокрема деякі кремлівські чиновники, вже навіть не вдають, ніби в Росії існує демократія - нехай навіть «керована» або «суверенна». Натомість вони стверджують, що відхід від демократичних норм дозволив державі ефективніше піклуватися про потреби громадян. Суть путіністського міфу – в тому, що сьогодні росіянам живеться спокійніше, безпечніше, і в цілому, краще, ніж в дев'яності, і дякувати за це слід самого Путіна. Гловна мета «Плану Путіна» – основного програмного документа 'Єдіної Росії' на виборах 2007 р. - звучала так: «забезпечити порядок».

На справді ж, хоча дев'яності дійсно були періодом нестабільності, економічного колапсу, і революційних змін у сфері політичних і економічних інститутів, держава, в ті роки, діяла приблизно з тією ж ефективністю, що і сьогодні, коли обстановка в країні відносно «стабілізувалася», а економіка динамічно росте. Навіть в період сприятливої економічної кон'юнктури авторитарний режим нітрохи не краще, ніж демократичний, забезпечує суспільну безпеку, охорону здоров'я, стійке правове середовище і гарантії прав власності.

При Путіні російська державна влада, поза сумнівом, стала «більша», чим раніше. Кількість держчиновників збільшилася удвічі, досягнувши приблизно 1,5 мільйонів. У російської армії сьогодні більше можливостей для ведення війни в Чечні, а бюджети інших «силових» відомств – міліції, податкових органів і спецслужб – в порівнянні з періодом десятирічної давності, збільшилися. По деяких напрямах – таким, як забезпечення своєчасної виплати пенсій і зарплат, будівництво шляхів сполучення, або видатки на освіту – держава сьогодні діє краще, ніж в 1990-і. Проте, якщо врахувати, наскільки збільшилися «розміри номенклатури» і ресурси, вражає інше - наскільки погано російська держава до цих пір справляється з своїми обов'язками. З погляду безпеки громадян, охорони здоров'я, корупції, і гарантій прав власності росіяни сьогодні опинилися навіть в гіршому становищі, ніж десять років тому.

Безпека - самий елементарний «суспільний товар», яким держава повинна забезпечувати населення, – є центральний елемент путіністського міфу. На справді ж при Путіні теракти в країні стали відбуватися навіть частіше. Два найбільші напади терористів в російській історії – захоплення московського театру під час спектаклю «Норд-ост» в 2002 р., коли загинуло до 300 росіян, і кризи із заручниками в бесланській школі, коли жертвами терористів стали до 500 осіб, в тому числі й діти, – трапилися не при єльцинскій демократії, а при путінській автократії. Кількість загиблих серед військових і цивільного персоналу в другій чеченській війні – вона триває вже восьмий рік – значно більші, ніж під час першої війни, яка тривала з 1994 по 1996 рр. (Усередині самої Чечні конфлікт, схоже, згасає, але він розповсюджується по всьому регіону). Число вбивств, за даними Федеральної статистичної служби, при Путіні теж зросло. В період «анархії» 1995-1999 рр. середньорічна кількість вбивств в країні складала 30200; у епоху «порядку» – 2000-2004 рр. – воно збільшилося до 32200. Від пожеж в Росії гине в середньому 40 осіб на добу – цей показник вдесятеро більший від аналогічного середнього показника для Західної Європи.

Ситуація у сфері охорони здоров'я за останні вісім років теж не покращилася. Не дивлячись на всі гроші, що стікаються в кремлівську скарбницю, витрати на ці цілі в 2000-2005 р. складали в середньому 6% від ВВП; для порівняння, в 1996-1999 рр. вони досягали 6,4%. Населення Росії скорочується ще з 1990 р., – це пов'язано з падінням народжуваності і зростанням смертності – проте з 1998 р. цей процес прискорився. Головною причиною смертності сталі хвороби, й не ті, що передаються інфекційним шляхом (52% смертних випадків пов'язано з серцево-судинними захворюваннями, що в три рази більше аналогічного показника для США), а 18% смертності у чоловіків у віці від 25 до 54 років пов'язано з алкоголізмом. В кінці 1990-х середнєдушове споживання алкоголю на одного дорослого складало 10,7 літрів (У США - 8,6 літрів; у Британії - 9,7 літрів); до 2004 р. ця цифра збільшилася до 14,5 літрів. За експертними оцінками, кількість ВІЧ-інфікованих в Росії сьогодні складає 0,9% населення; по цьому показнику вона перевершує всі країни світу, що за межами Африки. Як мінімум частково ця ситуація обумовлена неадекватними, а то й контрпродуктивними заходами влади у зв'язку з цією хворобою, і загальним занепадом системи охорони здоров'я. У 1995-1998 рр. середня тривалість життя в Росії почала збільшуватися. Проте з 1999 р. вона знову впала - до 59 років у чоловіків і 72 років у жінок.

При Путіні в Росії не тільки погіршала ситуація з безпекою і здоров'ям громадян; її міжнародні рейтинги з погляду економічної конкурентоспроможності, сприятливого середовища для бізнесу, транспарентності і корупції також знизилися. За оцінками російського аналітичного центру ІНДЕМ, корупція за останні шість років різко посилилася. У 2006 р. в рейтингу Transparency International, що оцінювала 163 країни з погляду рівня корупції, Росія зайняла найгірше в своїй історії - 121 місце, опинившись між Філіппінами і Руандою. У Глобальному індексі конкурентоспроможності Усесвітнього економічного форуму за 2006 р., Росія зайняла 62 місце з 125 – всього за рік опустившись на дев'ять пунктів. У рейтингу Усесвітнього банку з погляду «легкості ведення бізнесу» за 2006 р. країна також зайняла безпрецедентно низьке місце – 96 із 175.

Права власності в Росії також підриваються. Путін і його кремлівські помічники використовують свої необмежені політичні повноваження для перерозподілу частини найбільш цінних активів країни. Конфіскація активів «ЮКОСА» та їхній подальший перепродаж державній нафтовій компанії «Роснєфть» став найволаючим випадком в зв'язку з цим – вона не тільки спричинила зниження капіталізації найприбутковішої нафтової компанії країни, але також уповільнила приток інвестицій (як зарубіжних, так і внутрішніх) і спровокувала «втечу капіталів». Тиск держави також змусив власників приватної нафтової фірми «Сибнєфть» продати свої пакети акцій державному холдингу «Газпром»; йому ж дістався і мажоритарний пакет далекосхідного проекту «Сахалін-2», що належав Royal Dutch/Shell. Після подібного перерозподілу енергетичний сектор – що у минулому знаходився в приватних руках і бурхливо розвивався – перетворився на одержавлену (і куди менш ефективну) галузь російської економіки. Три приватні нафтові компанії, що залишилися – «Лукойл», «ТНК-BP» і «Сургутнєфтєгаз» – також піддаються тиску: їхніх власників вимушують продати свої активи путінським лоялістам. Під гаслом створення «національних чемпіонів» путінський режим вчинив те ж саме з авіакосмічною, автомобільною і важкою промисловістю. Держава ще більше відлякує інвесторів, «відсікаючи» іноземних партнерів від розробки Штокманівського газового родовища, відмовляючись видавати в'їзну візу найбільшому портфельному інвесторові в російську економіку – британському громадянинові Уїльяму Браудеру (William Browder). При Путіні більшість розроблених Усесвітнім банком індикаторів ефективності державного управління, пов'язаних, наприклад, з верховенством закону і боротьбою проти корупції, стосовно Росії або не змінилися, або знизилися. Ті ж показники, за якими країна за останні десять років демонструє деяке поліпшення, особливо з погляду якості держрегулювання і ефективності органів влади, почали підвищуватися задовго до початку путінської епохи.

Одним словом, фактичні дані аж ніяк не підтверджують поширене уявлення про те, що, встановивши авторитарний режим, Путін створив впорядковану і високоефективну державу, що успішно наполегливо долає серйозні проблеми розвитку, з якими стикається Росія. Невдачі Путіна в цих сферах особливо вражають, якщо пригадати, що з 1999 р. російська економіка стабільно зростає високими темпами: навіть не дивлячись на гігантську притоку коштів, путінська держава забезпечує населення елементарними «суспільними товарами» і послугами не краще, а здебільшого й гірше, ніж єльцинська держава в період глибокого економічного спаду дев'яностих.
Євразійський тигр?

Другим поширеним виправданням авторитарних методів Путіна проголошується те, що вони, нібито, проклали шлях значному економічному зростанню Росії. У міру зміцнення Путіним влади, зростання досягло середнього показника в 6,7 відсотків – результат дісно особливо вражає на тлі депресії почала дев'яностих. За останні вісім років з'явився профіцит бюджету, був виплачений зовнішній борг і накопичені чималі резерви твердої валюти. Фондовий ринок переживає бум, швидко зростає рівень прямих іноземних інвестицій, хоча він і нижчий, ніж на інших ринках, що розвиваються. А поліпшення економічної ситуації стало вигідно не тільки олігархам. Починаючи з 2000 р. рівень реальних доходів ріс більш, ніж на 10 відсотків в рік, різко виросли споживчі витрати, рівень безробіття впав з 12 відсотків в 1999 р. до 6 відсотків в 2006 р., а рівень бідності, згідно з результатами одного дослідження, знизився з 41 відсотка в 1999 р. до 14 відсотків в 2006 р. Сьогодні росіяни заможніші, ніж коли б то не було.

Здавалося б, кореляція між демократією і економічним спадом в дев'яності роки і автократією і економічним зростанням в цьому десятилітті служить достатньо переконливим виправданням закриття незалежних телеканалів, відміни виборів губернаторів і знищення докучливих правозахисних організацій. Проте ці кореляції здебільшого помилкові.

Дев'яності дійсно були часами неймовірних економічних труднощів. Після офіційного проголошення незалежності Росії, в грудні 1991 р., ВВП скорочувався впродовж семи років поспіль. Проте, є деякі свідоцтва того, що формальні показники цього скорочення завищували масштаб реальної економічної депресії: так, наприклад, різко виріс рівень придбання автомобілів і побутової техніки, підвищилося споживання електрики, а у всіх найбільших російських містах відбувся бум житлового будівництва. Проте в той же час рівень інвестицій залишався на стабільно низькому рівні, підвищувалося безробіття, знижувалися реальні доходи, а після фінансового краху в серпні 1998 р., рівень бідності виріс до 40 відсотків.

Але демократія стимулювала лише маргінальну дію на економічну ситуацію і, можливо, сприяла подоланню кризи в 1998 р. З одного боку, економічний занепад почався до проголошення незалежності Росії. Більш того, він був найважливішою причиною розпаду СРСР. Після розвалу СРСР в 1991 р., поява нових 15 держав спричинила масштабний розрив торгових зв'язків. Перші декілька місяців після отримання незалежності, Росія навіть не контролювала емісію і розповсюдження своєї валюти. Ні найдемократичніша система, ні стійка диктатура не були б спроможні значно змінити економічні наслідки цих структурних змін.

Економічний спад після закінчення комуністичної епохи зовсім не був проблемою однієї Росії. Він пішов, як наслідок краху комунізму, в кожній країні регіону, незважаючи на те, який там був режим. Якщо говорити про Росію, то Єльцин успадкував економіку, що вже переживала найважчу, за новітню історію, економічну депресію мирного часу. У жахливих економічних умовах кожен посткомуністичний уряд був вимушений, в тій чи іншій мірі, проводити лібералізацію цін і торгівлі, макроекономічну стабілізацію і, зрештою, приватизацію. Темпи і розмах економічних реформ були різними, але навіть ті лідери, які найбільш чинили опір капіталізму, здійснили деякі ринкові реформи. Під час цього переходу кожен регіон випробував економічну рецесію, а потім, через декілька років після початку реформ, почав облямовуватися. Російська економіка пішла по цій загальній траєкторії – і це було б так і при диктатурі, і при демократії. Економічна депресія 1990-х в Росії була глибше, ніж в середньому по регіону, але це було в значній мірі пов'язано з тим, що комуністична економічна спадщина в Росії була гірша, ніж будь-де.

Після розпаду СРСР російським лідерам довелося ухвалювати важливі політичні рішення щодо характеру і темпів лібералізації цін і торгівлі, приватизації, монетарної і фіскальної реформи. Це складне переплетення політичних рішень було згодом спрощене до вибору між «шоковою терапією» (зробити все швидко і одночасно) і «поступовою реформою» (здійснити той самий основний набір політичних заходів поволі й послідовно). У 1992-1998 рр. російська економічна політика кидалася між двома крайнощами – значною мірою тому, що російські еліти і російське суспільство не мали єдиної думки щодо того, як реформувати економіку.

Оскільки демократичні інститути Росії дозволяли цим ідеологічним дебатам виходити в політичну площину, економічна реформа гальмувалася, що, у свою чергу, на якийсь час уповільнило темпи зростання. Наприклад, в перші два роки незалежності Росії конституція давала Верховній Раді повноваження управляти Центральним банком. Це інституційна угода призвела до інфляційної монетарної політики. Нова конституція 1993 р. виправила цю проблему, зробивши банк більш автономним інститутом, але також підтвердила ключову роль парламенту в ухваленні бюджету, що привело до масштабного дефіциту бюджету впродовж всіх дев'яностих. Російський уряд покривав цей дефіцит випуском державних облігацій та іноземними запозиченнями. Ця система працювала, поки ціни на нафту були високі, але коли в 1997-98 рр. вони впали, разом з ними обвалилася і російська фінансова система. У серпні 1998 р. уряд виявився, по суті, банкротом. Спочатку було різко девальвовано рубель для зниження внутрішнього боргу, а потім просто оголошено дефолт за внутрішніми і зовнішніми борговими зобов'язаннями в декілька мільярдів.

Цей фінансовий крах поклав кінець великій суперечці про економічну політику в Росії. Оскільки демократичні інститути ще мали значення, ліберальному уряду, відповідальному за фінансову кризу, довелося піти у відставку, і парламент змусив Єльцина створити лівоцентристський уряд, призначивши прем'єр-міністром Євгена Примакова. Віце-прем'єром, відповідальним в уряді Примакова за економіку, став один з лідерів комуністичної партії. Опинившись у влади, Примаков і його уряд були вимушені проводити відповідальну фіскальну політику, тим паче, що вже ніхто не погоджувався дати у борг російському уряду. Так ці «соціалісти» скоротили державні витрати і понизили роль держави в економіці. У поєднанні з девальвацією валюти, що скоротила імпорт і що стимулює експорт російських товарів, нова фіскальна жорсткість Росії створила сприятливі умови для реального економічного зростання починаючи з 1999 р. І так почалося економічне відродження Росії - до того, як Путін прийшов до влади і задовго до того, як почала укорінятися автократія.

Спочатку на посаді прем'єр-міністра, а потім – Президента – Путін дотримувався здорової фіскальної політики, упровадженою Примаковим. Після змагальних виборів 1999 р. реформаторським силам в парламенті навіть вдалося прийняти перший збалансований бюджет в пострадянській історії Росії. Співпрацюючи з парламентом, перший уряд Путіна змахнув пил з декількох ліберальних реформ, підготовлених ще при Єльцині, і запровадив їх у життя. Серед цих реформ було введення єдиної шкали прибуткового податку в 13 відсотків і ухвалення нового земельного кодексу (який дозволив мати у власності землю під комерційними і житловими будовами), нового законодавства, нового режиму запобігання відмиванню грошей, нового режиму валютної лібералізації і зниження податку на прибуток (з 35 до 24 відсотків).

Путину по-справжньому поталанило, коли зросли світові ціни на нафту. У всьому світі ціни пішли вгору в 1998 р., небагато опустилися в 2002-2002 р., а потім знов почали зростання і сьогодні наближаються до відмітки в 100 доларів за барель. Економісти сперечаються про те, якою мірою зростання російської економіки безпосередньо пов'язане із зростанням цін на енергоносії, але всі згодні з тим, що ефект цього надзвичайно великий. Зрозуміло, підвищення цін на нафту і газ не було викликане посиленням автократії в Росії. Скоріше, простежується зворотний зв'язок: зростання доходів від експорту енергоносіїв дозволило повернутися до автократії. Маючи в кремлівській скарбниці стільки нафтодоларів, Путін міг розгромити або поглинути незалежні джерела політичної влади; у Кремля було менше причин побоюватися негативних наслідків захоплення такої компанії, як ЮКОС, і витарат ресурсів для скупки або придушення опонентів в ЗМІ і цивільному суспільстві.

Якщо існує якийсь причинно-наслідковий зв'язок між авторитаризмом і економічним зростанням в Росії, то він негативний. Посилення автократії в російській системі останніми роками викликало підвищення рівня корупції і ослаблення прав власників – що, як демонструють дослідження Усесвітнього банку і Європейського банку реконструкції і розвитку, в довгостроковій перспективі знижує темпи зростання. В результаті переміщення основних засобів процвітаючий приватний енергетичний сектор фактично опинився під владою держави (у 2004 р. на частку приватних компаній припадало 90 відсотків здобичі нафти в Росії, сьогодні – 60 відсотків) і став менш ефективним. Ренаціоналізація призвела до зниження продуктивності колишніх приватних фірм, ударила по вартості найприбутковіших російських компаній і понизила зростання інвестицій, як іноземних, так і внутрішніх. До арешту Ходорковського, ЮКОС був найуспішнішою і прозорішою компанією Росії з ринковою капіталізацією в 100 мільярдів доларів в нинішніх цінах. Перерозподіл власності ЮКОСУ не тільки понизив цінність цих активів на мільярди доларів, але і призвів до різкого скорочення об'ємів здобичі компанії. Капіталізація і об'єм виробництва «Сибнєфті» також знизилися після того, як компанія стала частиною «Газпрому». Тим часом, продуктивність таких компаній, як «Газпром», що залишилися після отримання незалежності під контролем держави, як і раніше не відповідають очікуванням ринку, а їхній менеджмент в рівній мірі керується міркуваннями максимізації прибутків і політичними цілями.

Ймовірно, найкрасномовніше свідоцтво того, що автократія Путіна нашкодила, а не допомогла російській економіці, дає порівняння з іншими країнами регіону. Вражаюче, але при величезних енергетичних ресурсах Росії, темпи зростання в роки правління Путіна нижче середніх у порівнянні з колишніми радянськими республіками. У 2000 р., коли Путін був вибраний Президентом, Росія займала друге місце по темпах зростання на пострадянському просторі, поступаючись лише багатому газом Туркменістану. Проте до 2005 р., Росія опинилася на 13-му місці, випереджаючи тільки Україну і Киргизстан, що оправлялися від «кольорових революцій». У 1999-2006 рр. Росія по середніх темпах зростання займала дев'яте місце з 15 пострадянських країн. Так само і об'єм інвестицій до Росії, що становить 18 відсотків ВВП, що набагато нижче від середнього по демократичних країнах регіону, хоча сьогодні він й вищий, ніж коли-небудь раніше.

Можна лише ворожити, наскільки швидко Росія доросте до демократичнішої системи. Посилення інститутів підзвітності – реальної опозиційної партії, достовірно незалежних ЗМІ, судової системи, що не підкоряється Кремлю, – сприяло б приборканню корупції і гарантуванню прав власності і, таким чином, стимулювало б приток інвестицій і економічне зростання. Сьогодні російська економіка показує непогані результати, але не завдяки, а всупереч автократії.
Ангольська модель

Кремлівські чиновники і їхні піарники часто указують на китайську модель: автократія, нібито вмступає, як сила модернізації, яка вже три десятиліття забезпечує щорічний рівень зростання більш ніж на 10 відсотків. Крім того, ніхто не оспорює роль Китаю як глобальної держави: звання, до якого прагнуть російські лідери. Якщо Китай - це приклад N1 в захисті нової моделі успішного авторитаризму, то Росію Кремль хоче зробити прикладом N2.

Якщо за модель обрано Китай – а не Сполучені Штати, Німеччина або навіть Португалія – то планка розвитку, що задається, набагато нижча, ніж всього десять років тому. Китай залишається переважно аграрною країною, з рівнем ВВП на душу населення менше 2000 доларів (приблизно у три рази менше, ніж в Росії і в 15 разів менше, ніж в Німеччині). Але аналогія з Китаєм проблематична також тому, що в світі високі темпи зростання при автократії впродовж тривалого часу – це виключення, а не правило. На кожен Китай знайдеться така катастрофа в царині розвитку, як Демократична Республіка Конго; на кожен авторитарний успіх, як в Сінгапурі, знайдеться гучний провал, як в Мьянмі; на кожну Південну Корею знайдеться Північна Корея. У гонці за темпи зростання в світі, серед країн, які розвиваються, автократії – це зайці і равлики, а демократії – черепахи, повільніші, але й стійкіші. В середньому, економічне зростання в автократичних і демократичних країнах світу, які розвиваються, в останні декілька десятиліть приблизно однакове.

Дивлячись на те, як Путін і його команда прагнуть уникнути реальної передачі влади, приходиш до висновку, що їхні прийоми, покликані зберегти за ними керівництво російською державою, успішніші, ніж зусилля із поліпшення системи управління або підвищенню економічного зростання. Завдяки світовим цінам на енергоносії і сировину, в Росії, в найближчому майбутньому, можна чекати стабільного економічного зростання. Але продовження автократичного правління не сприятиме цьому зростанню, а з-за низької якості управління в довгостроковій перспективі буде, швидше за все, служити цьому перешкодою. Росіяни дійсно багатішають, але могли б багатішати набагато швидше.

Кремль говорить про створення нового Китаю, але шлях Росії нагадує, скоріше, анголський: це нафтозалежна держава, яка сьогодні зростає завдяки високим цінам на нафту, але у минулому, коли ціни були низькими, ледве трималося на плаву, а її лідери, схоже, зацікавленіші тим, як залишитися при владі, щоб контролювати нафтові доходи і інші види ренти, ніж надавати соціальне забезпечення змученому населенню. На жаль, як продемонстрував президент Анголи Едуард душ Сантуш, за три десятиліття свого правління, навіть малоефективні авторитарні режими можуть протриматися дуже, дуже довго.

Переклад: “Аратта-Україна”

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Політологія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба і землі, не в рукотворних храмах живе ”
Діяння апостолів, 17, 24

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.