|
Новий статус України дав потужний поштовх до переосмислення свого минулого. Нові історичні факти, що постали перед українством у всій своїй, часом жорстокій повноті, примусили вчених нової України дати й нове теоретичне обґрунтування самих основ етнонаціонального буття. Розвиток теорії дає нове розуміння історії, так само, як нові історичні факти дають можливість збагатити або переосмислити існуючі теоретичні засади. Цілком очевидними нині є наслідки багатолітнього іґнорування національними проблемами і недооцінки феномену етнічного. В той час, як цей феномен проникає у всі глибинні сфери життя людини й суспільства.
Феномен - це рід буття, що показує саме себе, що виявляє свою самобутню сутність самим своїм існуванням. Таким феноменом є етнос. Через його етнокультуру стає можливим і самоусвідомлення себе як нації. Тому нині проблеми етносу і етнокультури потребують пильної уваги як з боку науковців, так і з боку державотворців.
Як уже доведено досвідом, наука державних націй менше цікавиться проблемами етносу й нації, ніж поневолені в силу історичних обставин народи. Отже, не дивно, що після розпаду Радянської імперії стався вибух цікавості до етнопроблем. Такий етнокультурний вибух є закономірністю і в сучасній Україні.
Проте, проблеми етносу і нації постають перед людством не вперше. Батьком націології (як науки про націю) по праву визнано німецького вченого ХVІІІ ст. Йогана Готфріда Гердера (1744-1803). Саме він одним з перших підняв проблему нації і передбачив її роль як культурного і громадського чинника в новітній історії Європи. Він передбачив, що змішані в національному плані держави рано чи пізно розпадаються, а ідеал всесвітньої людяності може здійснитися тільки в національних державах.
Й. Гердер вважав, що нація (етнос) - це природний організм людства, а держава - штучний витвір. Він писав: "Природа виховує родини; найприродніша держава - це також один народ з однією національною вдачею, що в ньому зберігається впродовж багатьох тисячоліть... Отже, перед завданням влади ніщо не постає більш суперечливим, як неприродне змішування людських племен і народів під однією булавою" (цит. за О. Бочковським, с. 22-23).
Про необхідність здобуття державної незалежності неодноразово писали й українські борці за національні ідеали. Так, видатний політичний діяч Микола Міхновський писав: "Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".
Сьогодні нас уже не задовольняють курси історії нашого етносу і нашої культури, написані під імперським кутом зору. Хоча Москва і досі не може позбутися своїх претензій на "общерусскую родіну", починаючи свою історію зі споконвічно українських теренів Київської Русі, ми ж мусимо сьогодні виробляти свій власний погляд на нашу минувшину, щоб вияскравити з великого розмаїття культур саме те, що є нашим власним, саме, - українським, а що привнесене нашими сусідами, національними меншинами, які сьогодні мирно співіснують в незалежній Україні.
Автор не може погодитися з концепцією викладу історії української культури М. Поповича, який пише в своєму "Нарисі історії культури України" (виданому фондом "Відродження" в 1999 р.), що буде намагатися "не нав'язувати читачеві відповіді на питання, що для національної культури органічне, а що неорганічне". Така концепція цілком задовольняє іноземний фонд на теренах України. Та чи може вона задовольнити наше молоде покоління українців?
Отже, наш методологічний підхід саме й полягатиме у з'ясуванні кореневих витоків українства як такого, пошуках першооснов буття нашого етносу та його місця серед інших етносів і культур Європи і Світу.
Ця книга написана для національно свідомих читачів, як старшого покоління, так і молоді, студентів і учнів, до якого б етносу вони не належали, якщо люблять мислити, аналізувати й робити правильні висновки, щоб спрямувати свою майбутню діяльність на благо України. Головним гаслом цієї праці є Шевченкове "І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!" |
