Миколаївщина на початку тридцятих могла нагодувати пів-України, а мешканці регіону голодували

Автор/джерело -  © ICTV

“Факти” телеканалу ICTV продовжують репортажний серіал до річниці Голодомору 1932-33 років.

Олег Гулик показав Миколаївський порт, який у 30-ті ледь вміщував зерно, що направляли на експорт. А селяни, в яких це зерно відібрали, мріяли про крихту хліба.

Голодна житниця. Миколаївщина на початку тридцятих могла нагодувати пів-України. Зерно на токах, вокзалах і портах. Хліб - імперіалістам, золото - більшовикам. Селянам - смерть.

Юрій Котляр, доктор історичних наук:
"Напередодні страшенної трагедії Голодомору 1932-33 років Миколаївщина фактично вийшла на рівень тогочасних передових країн сільськогосподарських. Якщо на початок 32-го року ми можемо говорити про кількість експортного зерна на рівні 40-50 тисяч тонн, то на кінець 32-го експорт становив вже більше 102 тисяч тонн".

Юрій Котляр – професор і місцевий дослідник мору. Каже, зараз ховає спогади очевидців по шухлядах. На півдні України про страхіття тридцятих мало хто хоче чути. Одного разу прочитав лекцію у власному відділенні Одеського університету. Студенти блідли, шоковану професуру виводили з кафедри. Свідомість відгороджується від правди – подекуди врожайні райони вимирали до ноги. Нинішня апатія засіяна вчорашнім страхом.

Тетяна Березовська – внучка колишнього директора портового елеватора. Чиновник у 33-му поховав власну матір, відмовивши їй у жбанку зерна.

Тетяна Березовська, дослідниця Голодомору:
"Навіть той факт, що хвора була матір, не змусили його, не похитнули в тому, щоби цю миску він простягнув рідній матері через руки сестри. Тобто такий вчинок багато про що характеризує – чи то якийсь революційний фанатизм з одного боку, а можливо і про боязнь".

Миколаївський порт. У 1932-33 за кордон на продаж вивозили все збіжжя. Елеватор не вміщав зерна, іноземці не встигали відганяти переповнені судна. Пшеницю їли птахи, гноїли дощі, розвівав вітер.

У Катерини Чужохліб до порту відібрали останнє. Батько пішов скаржитися до сільради. Не повернувся. Родину від голодної смерті врятували репресії – аж до маленьких дітей більшовики вивезли до Сибіру. Жебракувати в Росії було легше. У село повернулася через сорок років і не знайшла пам’ятки про голод.

Катерина Чужохліб, очевидиця Голодомору:
"Приїхали, а того пам’ятника уже нема. Великий був пам’ятник. Там, казали, стільки людей було, що открито. Тоді вже, як люди почали оживати, почали його закривати. Так і казали – це пам’ятник голодомору. Потім його знесли. При радянській владі його взяли і знесли".

Майже усе доросле населення вимерло у тридцяті. Аби помститися, діти у війну воювали на боці Української повстанської армії. А внуки – забули. В українського селянина відібрали хліб, натомість посіяли зерно страху і апатії. Через сімдесят років – жнивуємо байдужість.