Хвороба на ім’я кохання

Автор/джерело -  © Світлана СЕНЕНКО, “Дзеркало тижня” 

«Кохаю його безумно»... «Божеволію від кохання»... Як стверджує британський еволюційний психолог Френк Талліс у книзі «Любовна лихоманка: любов як душевна хвороба», такі фрази є не тільки поетичними метафорами, а й точно відбивають справжню природу романтичного, палкого кохання.

Клінічна картина очима поетів і лікарів

З початку цивілізації найкращими знавцями кохання вважалися поети. Перші поетичні описи палкої закоханості ми знаходимо на стінах єгипетських гробниць. Цікаво, що фрази, які коментують зображення танцівниць і співачок, виконані три з половиною тисячі років тому, сповнені висловлювань, на які часто-густо можна натрапити в текстах сучасних любовних пісень та віршів («Не залишай мене, благаю...», «Вона заволоділа моїм серцем...» тощо). Там же наведено симптоми любовних страждань — як фізичних (тяжкість у тілі й на серці, блідість...), так і душевних (неможливість думати ні про що й ні про кого іншого, крім об’єкта кохання, нездоланне бажання бути поруч, втрата сенсу життя під час вимушеної розлуки тощо). Приблизно років через тисячу після того точну й виразну картину любовних переживань описала перша відома світові велика поетеса Сафо: «Щойно тебе я побачу, вже нездатна вимовити слово... Під шкірою швидко легкий жар пробіга, вдивляються, нічого не бачачи очі, у вухах же — дзвін безперервний... Потом жарким обливаюся, тремтінням все тіло охоплене, зеленішими трави стають, і ось-ось наче з життям розпрощаюся...».

Паралельно з літературною традицією, описували любовну недугу лікарі. Так, відповідно до концепції Гіппократа, палке кохання неодмінно призводить до любовної меланхолії — форми депресії. Основоположник західної медицини Гален, наслідуючи традиції Гіппократа, стверджував, що палке кохання — наслідок хімічного дисбалансу в організмі. У багатьох східних мовах слово, яке описує кохання, має похмурі відтінки: воно передбачає нещастя і містить натяк на неминучий біль. Не дивно, що великий арабський лікар Алі Ібн Сіна (Авіценна) ввів любовну недугу у свій знаменитий трактат «Канон медицини», який слугував авторитетним довідником для ескулапів у Європі й Азії протягом п’яти століть. До речі, підхід Авіценни до трактування кохання-хвороби був цілком сучасним: він вважав першопричиною фізичних страждань психологічні чинники, насамперед зацикленість на предметі любові. У трактуванні Авіценни, любовна лихоманка діє на мозок, порушуючи причинно-наслідкову базу мислення і викликаючи болісні перепади настрою.

Серія відкриттів у галузі анатомії та фізіології людини, яка розпочалася у XVIII столітті, похитнула віру в спадок Гіппократа й Авіценни. Одночасно став утрачати свою популярність погляд на кохання як хворобу. Незабаром, із легкої руки Фрейда, вирішальним чинником, який впливає на здоров’я і поведінку людей, почали вважати секс. У наші дні психологи поступово повертаються до вивчення кохання як цілого, в якому секс присутній у явній або прихованій формі всього лише як неодмінний і потужний елемент.

А що говорить сучасна наука?

Недавні дослідження науковців-генетиків пролили нове світло на те, як люди вибирають партнерів. Насправді нас приваблюють не позитивні риси характеру або спільність інтересів, а відмінності в геномі.

Протилежності притягуються, - це довели генетики на рівні шостої хромосоми. Ми несвідомо обираємо партнера з прямо протилежним набором генів по гістосумісності, тим самим забезпечуючи здорове потомство.

Гістосумісність, або тканинна сумісність, зараз широко використовується при пересадці органів і тканин, щоб визначити приживання або ризик відторгнення чужорідного органу. люди з різними, так званими головними комплексами гістосумісності (ГКГС), скоріше виберуть один одного як партнери для спільного життя, ніж ті, чиї ГКГС подібні. Можливо, - то така еволюційна стратегія, яка гарантує народження здорового потомства. А яким чином відбувається "сканування" набору генів у потенційного партнера на несвідомому рівні - це ще дослідникам необхідно з`ясувати. Один з можливих варіантів, який вже досліджується, - це за допомогою органів нюху. Або ж відчувши "смак партнера" під час поцілунку...

А нещодавно німецький сайт знайомств запропонував потенційним партнерам робити аналіз ДНК на гістосумісність.

Діагноз: кохання

На сьогодні жоден із загальновизнаних медичних довідників не зараховує кохання до психічних захворювань, однак у них представлено широкий спектр його незаперечних ознак. Так, початковий етап палкої закоханості зазвичай характеризується підвищенням рівня фізичної енергії й активності (включно із сексуальною), хорошим настроєм і балакучістю, дуже високою самооцінкою, ейфорією, прагненням обдаровувати й облагодіяти предмет кохання (і заодно весь світ), відчуттям польоту, зниженою потребою у сні та відпочинку... Протилежним боком цього ж стану є зниження здатності адекватно бачити реальність, підвищена швидкість і суперечливість мислення, надмірна самовпевненість, зниження рівня особистої відповідальності, що нерідко призводить до ігнорування наслідків одномоментних насолод... Усе вищеописане нагадує психіатричний діагноз манії. Причому, якщо любовний роман іде негладко, манія замінюється депресією: поганим настроєм, втратою апетиту, нездатністю до концентрації, сльозами, безсонням...

Крім симптомів манії та депресії, кохання зазвичай характеризується одержимістю предметом кохання, що значною мірою узгоджується з описом «обсесивно-компульсивного розладу», або синдрому нав’язливих станів, який передбачає думки, імпульси або образи, що характеризуються повторюваністю, стійкістю, неможливістю позбутися їх. І це не просто зовнішня подібність. Так, сканування мозку закоханих засвідчило, що при розгляданні об’єкта їхньої пристрасті у них активізуються ті ж ділянки, які збуджені в людей із діагнозами «синдром нав’язливих станів» і «маніакально-депресивний синдром». Цю саму аналогію підтверджують і біохімічні аналізи крові... Але якщо закохані мають вигляд, відчувають і поводяться як душевнохворі, цікаво б з’ясувати чому.

Навіщо потрібне кохання?

Повернувшись із п’ятирічної експедиції на «Біглі», молодий натураліст Чарльз Дарвін усерйоз замислився над одруженням. Щоб краще організувати свої думки, він розкреслив аркуш паперу на дві колонки і в першу записав усі аргументи, які спали на гадку, на користь шлюбу, а в другу — проти. Труднощів із добором пунктів «проти» не виникло: нові обов’язки чоловіка і батька залишать йому менше часу на улюблені заняття і грошей на власні потреби, до того ж йому регулярно доведеться спілкуватися з ріднею дружини, а це не завжди буває приємно... Єдина перевага шлюбу, яку зміг знайти основоположник теорії природного добору, звучить анекдотично: «У ролі компаньйона дружина ліпша, ніж собака»... Однак через кілька місяців Дарвін по вуха закохався у свою кузину, Емму Веджвуд, і йому вже не треба було з’ясовувати, що хорошого в одруженні...

Чудесну трансформацію, що трапилася з ним так само, як із мільйонами інших людей, Дарвін пояснив із позиції своєї еволюційної теорії в книжці «Походження людини і статевий добір». У концепції Дарвіна, яку підтримують і розвивають сучасні еволюційні психологи, кохання було винайдене природою як механізм, який не дозволяє людям ухилятися від народження нащадка. Якщо тварини слухняно дотримуються закладеного в них інстинкту, то люди, наділені розумом і свідомістю, можуть поступитися інтересами роду людського на користь інтересів суто особистих, до яких не завжди входять соски, горщики, безсонні ночі та батьківські збори. Єдиним засобом, здатним примусити нас подолати наш особистісний егоїзм, є кохання — п’янке, романтичне й марнотратне почуття, що скидається на тимчасове божевілля і з яким не в змозі впоратися наш раціональний мозок...

Еволюційний підхід пояснює багато характерних ознак кохання. Так, наприклад, прихована овуляція у людських самок спонукає людських самців бути постійними і невтомними коханцями, щоб гарантувати репродуктивний успіх. Слабкість і вразливість людських дитинчат, яким необхідна невтомна турбота й увага, потребує наявності обох батьків, що гарантується винятковими й ідеалістичними стосунками між закоханими. Коли ж діти підростають, ця потреба втрачає свою гостроту. Саме з цієї причини палке кохання, що з’єднує пару в шлюбний союз, не може бути вічним. Як свідчить досвід, воно триває зазвичай від двох до семи років, що відповідає терміну, протягом якого можна вигодувати грудьми одного-трьох дитинчат. Інакше кажучи, кохання-пристрасть «запрограмоване» тривати рівно стільки, скільки потрібно, щоб на світ з’явилося наступне покоління...

Кохання-наркотик

Попри те, що любовні переживання найчастіше є болючим досвідом, більшість нас прагне кохання, шукає і кличе, бо тільки воно здатне приносити нам особливу радість та насолоду. Пояснення цьому парадоксу можна знайти в досить цинічній аналогії, а саме у тому, що ми — потенційні «любовні наркомани». І ситуація ускладнюється тим, що «любовний наркодилер» сидить у нас всередині. Біохіміки вже виявили «формулу кохання» — сполуку, концентрація якої в організмі різко зростає, коли ми закохуємося. Вона називається фенілетиламін і належить до групи амфетамінів. До речі, ця ж речовина виділяється під впливом «гормонів страху», таких як адреналін, і одна з її функцій — загострювати наші органи відчуттів.

Ще одним біохімічним супутником кохання є окситоцин, або «гормон симпатії». Ця речовина виділяється в організмі жінки під час пологів і відіграє важливу роль у налагодженні процесу лактації. Відчуття гострого задоволення, схожого на оргазм, тепла та релаксації в усьому тілі, що його переживають багато матерів, які годують груддю, пов’язане з викидом окситоцину в кров. Підвищення концентрації окситоцину відзначається і в чоловіків, які люблять свою партнерку та дітей. Окситоцин слабко впливає на сексуальне бажання, однак його рівень помітно зростає з розвитком близькості та довірливості в любовних стосунках. Поцілунки, обійми й інші прояви інтимності стимулюють вироблення окситоцину у партнерів обох статей, а кожен пережитий оргазм відіграє роль потужного окситоцинового вибуху. Концентрація окситоцину в жінок, як правило, у кілька разів вища, ніж у чоловіків. Особливо він високий у закоханих жінок у найбільш «продуктивному», з погляду дітородіння, віці (від 20 до 30 років). Цим можна пояснити, бодай частково, чому жінки частіше й глибше потрапляють у так звану любовну залежність, навіть якщо, за всіма розумними мірками, обранці їм зовсім не підходять, а життя з ними болісне й спустошливе.

Доля відринутих

Вимовляючи заповітне «я тебе кохаю», людина очікує адекватного почуття у відповідь. Ми по-дитячому віримо, що коли будемо проголошувати наше кохання досить чітко й наполегливо, то зрештою доможемося бажаного результату. Насправді, закохуючись, ми автоматично піддаємо себе ризику бути відринутим. Цю гірку істину пізнаємо досить рано: перші підліткові закоханості, які можуть спіткати нас, коли ми ще не усвідомили свого місця в ієрархії привабливості, зазвичай залишаються без взаємності. Однак і ставши дорослими, ми нерідко потрапляємо в ту ж саму колію — у сфері кохання ми всі, як правило, погані учні... Навіть розділене кохання може бути болючим і нелегким випробуванням. Кохання відринуте може буквально вбити. Самогубство — найбільш трагічне серед можливих ускладнень, які ріднять кохання й душевну хворобу: як свідчить статистика, відринуті закохані належать до тієї ж групи ризику, що й люди, котрі страждають від клінічної депресії.

Поведінка дорослої людини, яка переживає нещасливе кохання, має той самий механізм, що й реакція немовляти на розлуку з матір’ю. У ній виділяють три фази. Спочатку йде протестна фаза, коли дитина гучно й вимогливо кричить. Потім її крик стає дедалі більш розпачливим і невтішним — фаза гострого горя. Якщо мати так і не з’являється, настає фаза «відключення»: емоції дитини ніби ампутуються. Людське дитинча не може вижити без материнської турботи чи її замінника й кількох годин. Депресія і «заморожування» емоцій ідуть за протестом та розпачем, бо якщо немовля не почуте, то, вважай, воно вже мертве... У відринутих закоханих працює та ж нейронна схема: вони відчувають, що все втратили, — і певною мірою це так, адже для романтичних ідеалістів життя без кохання втрачає будь-який сенс. І тоді петля на шию, перерізані вени або куля в скроню — всього лише засоби, з допомогою яких вони тільки наближають невідворотне...

Як лікувати?

Зрозуміло, не всі закохані потребують медичної та психіатричної допомоги. Однак, якщо погодитися з підходом до кохання як до особливої форми душевної хвороби, то наступним кроком, очевидно, стає пошук можливого лікування. Першим лікарем, який виклав комплекс методів, що допомагають пом’якшити біль і захиститися від деструктивних впливів любовної лихоманки, був Авіценна. Він виходив із того, що наша одержимість об’єктом кохання ґрунтується на ідеалізації. Кохання впливає на наш зір та інші органи відчуттів, і в результаті ми схильні перебільшувати красу та всілякі достоїнства наших коханих. Тож перше, з чого слід почати, — це спробувати зняти пелену з наших очей. Зрештою, ідеальних людей просто не існує, а отже, ми завжди можемо знайти вади в тому чи в тій, кого шалено кохаємо.

Давно помічено, що синдром нав’язливих станів працює за принципом зачарованого кола. Усе, що може розірвати нескінченний цикл любовної залежності, слугує справі порятунку від мари пристрасті. Допомагають цілеспрямовані відволікання, такі, як участь у важких і складних проектах. Особливо ефективні інтелектуальні заняття, оскільки вони тренують нашу здатність до здорових розмірковувань. Збалансована дієта і відмова від алкоголю також слугують стабілізуючими чинниками. У складних випадках можна вдатися і до лікарських засобів. Як відомо, у мозку закоханих, які ввійшли у фазу залежності, знижується рівень серотоніну. Вживання антидепресантів може повернути рівень серотоніну до норми і в такий спосіб згладити гостроту любовних страждань.

«Інше» кохання?

Кохання, може, і хвороба, але така, від якої ми не хочемо остаточно виліковуватися. Що ж робити? Як і у випадку з іншими потужними інстинктами, закладеними в нас природою (на кшталт ворожості до чужаків чи жадібності), ми можемо переспрямувати стихійну силу природи, мета якої — «розбити нас на пари», у мирне русло. Для цього нам треба перестати шукати шалене кохання-пристрасть і зайнятися пошуком кохання-інтимності, в основі якого — психологічна, а не «біохімічна» близькість. Тривала і здорова любов — це зв’язок особистостей, а не тіл. Він будується на взаєморозумінні, яке виникає з часом завдяки спілкуванню, довірі і ясності у стосунках. У здоровому коханні сексуальна близькість виростає з близькості душевної, тоді як у кращих випадках кохання-хвороби відбувається зворотний процес — якщо відбувається взагалі... У тих, хто «поставив» на надійну симпатію, відмовившись від безнадійного безумства, іменованого коханням-пристрастю, є шанси на щастя, свободу і насолоду перевагами кохання-інтимності — тихим, але цілком відчутним і дорогоцінним почуттям...