Інша Рада. «Психічна атака»

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, «Аратта-Україна», головред 



Дата публiкацiї - 10.04.2013 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2791

Чесно кажучи, було важко второпати що відбувається, споглядаючи так зване «виїзне засідання» частини парламенту, яке відбулося минулого тижня.

Зала, яка практично не зазнала змін з часів, коли будинок належав ЦК КПУ, комуністичний лідер у президії – все це навіювало думку про повернення у «світле» комуністичне минуле.

Ця сюрреалістична картинка гармонійно доповнювалася вигуками активістів з зали та голосуванням підняттям рук. У президії, і це було очевидно, панував дух рішучої одностайності, як і «у старі добрі часи». Адже, кожен з тих, кому «випала висока довіра» - пройшов вишкіл, а точніше – школу номенклатурного комунізму. Лідер КПУ Петро Симоненко – у радянські часи був останнім другим секретарем Донецького обкому КПУ, Володимир Рибак – останній очільник Київського райкому КПУ м. Донецька, Олександр Єфремов – пройшов всі щаблі комсомольської кар’єри і заборону компартії у 1991 році зустрів парторгом Ворошиловградського верстатобудівного заводу. На сцені хіба що не вистачало гіпсового погруддя вождя «світового пролетаріату» та розгорнутого червоного прапора.

Голова ВР, він же ведучий цього бурхливого зібрання Володимир Рибак, мабуть пригадавши своє номенклатурне минуле, за сталою звичкою, навіть не утруднював себе чи колег підрахунком піднятих кінцівок, промовляючи стандартне: «Хто «за?», хто «проти», «утримався» - «одноголосно». Далі – більше. Всім, хто так чи інакше був пов’язаний з роботою у парламенті, чудово відомо те, чого, безперечно, не міг не знати Рибак – у зазначеному залі засідань місць для сидіння завжди було в межах 200, але «згідно з реєстрацією», за словами спікера – виявилося 244, при чому, і це не можна було не помітити, з десятки два стільців так і залишилося вільними…

Після короткої дискусії те, що розпочалося як збори у стилі ретро «партгоспактив», перейшло у «виїзне» пленарне засідання парламенту. Без будь-якої спроби головуючого запросити до зали всіх народних депутатів України.

Закон – як дишло: куди повернеш – туди й вийшло?

Як загальновідомо, пленарні засідання парламенту відрізняються від зборів громадян тим, що, насамперед, відбуваються за чітко встановленою законом процедурою.

Стаття 82 частина 4 Конституції України визначає: «Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України». Стаття 84 визначає, що Верховна Рада може ухвалити рішення виключно на пленарному засіданні, яке проводиться відкрито і тільки шляхом голосування. Стаття 91 визначає: «Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією».

Процедура проведення пленарного засідання встановлюється законом «Про регламент Верховної Ради України». Отже, оскільки в нашій країні діє система прямого права, то логічно, що процедура має виконуватися буквально. Отже, судячи з побаченого у трансляції парламентського телеканалу, та стенограми чи то зборів, чи то пленарного засідання, пропозицій від нардепів про проведення закритого засідання – не надходило. Між тим, стаття 3 частина 2 визначає: «Відкритість засідань Верховної Ради забезпечується шляхом допуску на них в установленому порядку представників засобів масової інформації». На скільки відомо, у залу засідань на Банкову 6-8 акредитованих у парламенті журналістів «забули» запросити.

Тепер про найсуперечливішу частину тлумачення статусу депутатського зібрання. Стаття 2 Регламенту частина 1: «Верховна Рада проводить засідання у будинку Верховної Ради (місто Київ, вул. Грушевського, 5)». Частина 2 тієї ж статті: «За рішенням Верховної Ради, прийнятим більшістю народних депутатів України (далі - народні депутати) від конституційного складу Верховної Ради, її засідання можуть проводитися в іншому місці. У випадках, передбачених частиною третьою статті 83 Конституції України, Верховна Рада збирається для проведення позачергової сесії у місці, визначеному відповідно до частини четвертої статті 11 цього Регламенту». Слід одразу уточнити, що частина 3 ст. 83 Конституції визначає порядок проведення сесій парламенту у період воєнного чи надзвичайного стану, а стаття 11 Регламенту – порядок проведення позачергових сесій, тобто стосунку до зазначеного зібрання не мають.

Отже суперечка між законодавцями полягає у наступному: ті, хто зібрався у залі на Банковій, включно з головою ВР Рибаком, стверджують, що відбулося пленарне засідання, відповідно до ст. 2 частини 2 Регламенту. Опозиція ж наполягає на тому, що ніякого пленарного засідання там не відбулося, оскільки частина 1 ст. 2 чітко встановлює місце проведення пленарних засідань парламенту. Але відповідь на те, хто лукавить, може дати навіть студент-старшокурсник юрфаку: не можна розривати «тіла» статті закону і розглядати кожну частину однієї статті як окреме ціле, не зважаючи на її зміст в цілому. Тлумачити закони має право виключно Конституційний Суд, а не нардепи на свій розсуд. Отже, логічно, що для легітимності зібрання, ті, хто вирішив зібратися на Банковій, мали б, щонайменше, у залі засідань на Грушевського 5 ухвалити рішення про перенесення місця пленарної сесії. Хіба не так?

Є й інші вимоги Регламенту щодо порядку ведення пленарного засідання. Наприклад, ст. 26 частина 1 якої визначає: «Перед відкриттям кожного пленарного засідання проводиться реєстрація народних депутатів особисто на підставі пред’явлення посвідчення народного депутата та підтвердження своєї присутності власноручним підписом. У залі засідань Верховної Ради народний депутат реєструється за допомогою електронної системи в такий спосіб, що унеможливлює здійснення реєстрації замість народного депутата іншою особою». Якщо письмова реєстрація нардепами й була здійснена, то, судячи із стенограми, обов’язкова процедура підтвердження присутності залишилася недоконаною під час «засідання» у залі на Банковій. Важливо, що та ж стаття у частині 3 визначає обов’язковість присутності на пленарному засіданні всіх нардепів, за виключенням відсутніх з поважних причин. Конкретний перелік, які саме причини вважаються поважними – чітко визначено Регламентом. Про блокування президії і трибуни, як поважної причини відсутності – жодної згадки.

Більш того, ст. 47 частина 4 прямо вказує, що блокування трибуни вважається перешкоджанням пленарному засіданню: «На пленарному засіданні народний депутат не повинен перешкоджати розгляду питань порядку денного, в тому числі шляхом блокування трибуни, перешкоджання роботі головуючого на пленарному засіданні, а також голосуванню інших народних депутатів».

Отже, на підставі Регламенту можна стверджувати, що засідання нардепів у залі на Банковій 6-8 було проведено з порушеннями процедури, визначеної Регламентом для пленарних засідань, які є правочинними для ухвалення законодавчих рішень. Бо, не дотримано вимоги про обов’язковість присутності кожного нардепа під час розгляду законопроектів. Головуючий Рибак навіть не дав формального доручення Секретаріату запросити відсутніх без поважних причин депутатів до зали засідань. Більш того, частина нардепів-регіоналів блокувала двері до зали, не пропускаючи до неї колег з опозиції, що взагалі має ознаки кримінального злочину: перешкоджання депутатській діяльності.

Сама процедура «переростання» депутатських зборів у «виїзне» пленарне засідання більш ніж сумнівна з точки зору Регламенту. Навіть якщо абстрагуватися від порушень ст. ст. 2, 26 обов’язковою умовою хоча б надання поверхневої видимості легітимності «ухваленим рішенням», потрібно було б згідно зі ст. 50 проголосувати процедуру «ad hoc», тобто одноразового відхилення.

Слід зазначити, що опозиція так само вдалася до порушення ст. 47 Регламенту, заблокувавши трибуну і президію зали пленарних засідань. Не виправдовуючи опозиційних нардепів, вимоги яких не можна назвати не справедливими, між тим, варто зазначити, що вимагаючи від опонентів виконання закону, не варто самим його порушувати. Бо не можна вимагати припинення беззаконня порушенням закону. Перед законом не може бути рівних і ще рівніших. Якщо парламент проголосував заборону блокувань парламенту – треба просто напружити розум і винайти іншу, нестандартну і законну форму протесту. Бо будуючи демократичну європейську державу не можна це робити, демонструючи суспільству вибірковість виконання самими ж ухвалених законів. Це – шлях в нікуди.

Який вихід? Очевидно, що Регламент, спотворений тушкованим парламентом минулого скликання, потребує «переформатування», тобто приведення у відповідність з реаліями. Хоча б тому, що наразі процедура ухвалення законів навіть не передбачає можливості народному депутату, як суб’єкту законодавчої ініціативи, на легальний і публічний інструментарій відстоювання своєї принципової позиції. Чому закон гарантує громадянину право на мирний протест, а з іншого боку, кастрований «рукою Чечетова» Регламент – позбавляє нардепа цього права, гарантованого, між іншим, Конституцією? Чи мандат народної довіри когось наділяє надправами, а інших – обмежує в конституційних правах? Тобто, якщо ти граєш на полі провладної команди – можна все, якщо ні – нічого.

Психічна атака

Ще під час першого блокування парламенту опозицією на початку другої сесії, спікери Партії регіонів почали публічно заявляти про можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради Президентом. Нагадаємо, відкриття другої сесії було заблоковане опозицією на знак протесту проти дострокового припинення повноважень народного депутата фракції «Батьківщина» Сергія Власенка рішенням ВАСУ.

Формальною ознакою, яка послужила причиною такого рішення було подання голови ВР Рибака про те, що він нібито суміщає депутатський мандат з адвокатською діяльністю у судових процесах у справах Юлії Тимошенко. Нагадаємо, що неоднозначність цього судового рішення полягала в тому, що з одного боку, Власенко формально мав ліцензію адвоката і нібито не виконав вимогу Перехідних положень закону про адвокатуру, не написавши вчасно заяву про її призупинення на період виконання ним депутатських повноважень. З іншого боку, ні в суді, ні після нього жодним чином не було надано переконливих доказів, що він професійно здійснює таку діяльність, тобто надає платні адвокатські послуги, обов’язковою умовою яких є договір-доручення між адвокатом і клієнтом. Навіть ГПУ в своєму документі у ВАСУ зазначила, що Власенко бере участь у судовому процесі та кримінальних провадженнях у справах Тимошенко в якості «фахівця з права», тобто захисника, а не адвоката. Очевидно, що в даному випадку варто вважати, що суд вдався до «правової казуїстики», пов’язаної з прийняттям та етапом введення в дію нового КПК, в якому статусу громадського захисника не існує. Але ж загальновідомо, що кримінальні справи проти Тимошенко, порушені ще за старим КПК, і, відповідно, судове провадження мало б здійснюватися за тією процедурою. Також певні сумніви викликає сама процедура виконання рішення ВАСУ у парламенті. Згідно зі ст. 81 Конституції визначено підстави і процедура дострокового припинення повноважень народного депутата України. Якщо брати до уваги окремо частину 3 цієї статті, то там зазначено, що підставою для цього є рішення суду, яким встановлено обставини не сумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності, однак ця частина не містить точної процедури у який спосіб це здійснюється. І це цілком логічно, бо спосіб описаний у частині 2 цієї статті і він виключно один: остаточне припинення повноважень формалізується тільки шляхом голосування на пленарному засіданні: «Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України». Втім, ЦВК, як відомо, вирішила цю «колізію» у свій спосіб: не чекаючи голосування нардепів, зареєструвала нардепом наступного кандидата за партійним списком…

Зрозуміло, що після цього блокування парламенту просто втратило зміст. Між тим, згідно зі ст. 90 частина 2 встановлює єдиний випадок, коли Президент набуває права (а не обов’язку) достроково припинити парламенту: «Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися». А якщо сесія формально не відкрита чи набуває Президент такого права? Однозначної відповіді ні Конституція, ні чинне законодавство не дають…

Друге блокування опозицією засідань парламенту здійняло «нову хвилю» припущень парламентських спікерів та, м’яко кажучи, «піар-аналітиків» про можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради Президентом, але тепер нібито на підставі Всеукраїнського референдуму «за народною ініціативою» про довіру парламенту. Навіть подекуди, вірогідно не без участі місцевих Адміністрацій, почали створюватися так звані ініціативні групи.

Між тим, у запалі дискусії, сторони «забули» про головне – Конституцію України. Якби «ініціатори» і спікери туди зазирнули – предмет «дискусії» миттєво б вичерпався, оскільки навіть у разі проведення такого референдуму, він не мав би жодних правових наслідків, бо його результат не надає Президенту ні права, ні, тим більше, обов’язку на імплементацію його результату, бо ст. 90 не дає такого права.

Отже, гучні заяви про подібний сценарій можна вважати пропагандистською психічною атакою, розрахованою на сприйняття громадян з низькою правовою культурою, оскільки реалізація цього наміру на практиці або не матиме жодних правових наслідків, або ж означатиме пряме порушення Конституції, що має ознаки кримінального злочину. І це повинен чітко розуміти кожен громадянин, аби не стати «гарматним м’ясом» у брудних іграх політиканів…

Цьому вчить нас історія недалекого минулого, з яким, на жаль, за двадцять років незалежності ми не можемо остаточно розпрощатися.

На початку минулого століття, вчинивши заколот, більшовики захопили владу. І щоб утримати її, «вождь світового пролетаріату» Ленін проголосив гасло: «щодо ворогів пролетарської революції жоден закон не діє!». Реалізація цього гасла більшовицькою партноменклатурою коштувало життя десяткам мільйонів безневинних життів. Ми, українці, як ніхто відчули на собі, що таке отой «комуністичний рай», куди нас більше сімдесяти років «заганяли залізною рукою». І напевно, не має серед тих, хто вижив, жодної родини, яка б не зазнала втрат близьких.

Але нам варто пам’ятати уроки минулого. І якщо ми прагнемо жити у нормальній демократичній державі, то мусимо жити за законом, створюючи закони, з якими нам, громадянам, комфортно жити.

Це – не просто слова чи гасла. Це – найтяжча справа, насправді. Але іншого шляху в нас немає. Це – єдиний шлях виживання нас, як нації громадян. Просто потрібно навчитися жити за законом, бо він – не більшовицьке звичне «дишло» під назвою «революційна необхідність».

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.