Загадка одного проєкту. «Слуги народу» відчувають, що на двох стільцях не всидіти?

Автор/джерело -  © Анатолій Стріляний, Радіо Свобода 

Куди не глянь, усюди проєкти...

Анатолій Стріляний – письменник, сценарист, публіцист

Загадка одного проєкту

Куди не глянь, усюди проєкти. Одна жінка з київського ТБ-середовища нещодавно розповіла, як її чоловікові і їй десь між 2014-м і 2015-м роками запропонували «брати участь у цьому проєкті» – йшлося про «проєкт Україна».

Вони, трохи подумавши, погодилися, і через п’ять років разом зі своїм артистичним гуртком стали президентом великої європейської країни з населенням чи то під, чи то за 40 мільйонів осіб. Цю жінку «в народі» звуть, як і в її гуртку, Лєнкою. Вона не підозрювала, що дала не що інше, як зізнавальні свідчення.

Автори «проєкту», отримавши цю пару, взялися разом з нею «варганити» (теж їхнє слово) телесеріал «Слуга народу». Це про ідеального українського президента з простих вчителів на прізвище Голобородько. За цього Голобородька, навіть не за актора Володимира Зеленського, який зіграв його роль, і віддала свої голоси більшість українських виборців. Ухвалити таке рішення, на моє переконання, їм допомогли пропагандистські підрозділи російських гібридних військ, що діяли не тільки із-за«порєбріка», але й всередині країни.

Через рік виявляється не зовсім пустим питання: чи став переможець повноцінною владою? Для когось майже і став, але не для держапарату та місцевого самоврядування. Для цих сил владою треба не оформитися, не записатися, а, якщо висловитися по-старовинному, народитися. Цар повинен бути справжнім. Якщо цар не справжній навіть в очах частини його прихильників, то справа не піде, а йому самому буде погано.

Майбутнє українського самозванця темне тому, що надто багато тих, які голосували не за нього, а проти його основного суперника. Але це не найцікавіше (в усякому разі, для мене) на цю хвилину. Вищі посади в Україні виявилися в людей, для яких українство є щось звичне, але чуже, прикре, якась перешкода. Це порівняно молоді люди домашньої або кабінетно-коридорної російської мови. Як Росією колись управляли носії французької, так Україною сьогодні керують носії російської. Дипломати-чиновники царського часу, м’яко кажучи, не зраділи, коли їм було, нарешті, велено складати папери російською. Нинішній український випадок дещо незвичайний тим, що переможцям президента Петра Порошенка, здавалося б, ніхто і ніщо не заважає перейти на російську мову в казенному побуті. Більшості населення це було б «без різниці». Однак «Слуги народу», як вони себе офіційно найменували, цього не роблять. Українізація приглушена, але не згорнута.

Лукава мрія

Більше того, один відомий у минулому український професор-політолог, людина зухвало російськомовна, виголошує їм наступний вирок: «Влада – це не коли твій президент при владі, а коли країною правлять твої ідеї. У цьому плані ультраправі владу вже захопили. Олігархи думають, що це вони використовують останніх у своїх інтересах, а насправді навпаки. Це ультраправі використовують олігархів, коригуючи їхніх бізнес, настрій і світогляд у своїх цілях». Він має на увазі тих, кого називають «нациками», «бандерівцями» та «упоротими націоналістами». Були б вони в помітній кількості, то мали б радіти такому визнанню їхнього успіху, але їх навіть не жменя, а жменька, чиї ватажки до того ж аж ніяк не байдужі до російських грошей.

Політолог видав за дійсне те, що не є таким – і важко сказати, чи стане таким коли-небудь. Поки що, переселившись до Криму, він віддається паніці, в його рідному Києві, наприклад, накльовується щось на зразок «рухливості» під гаслом: «Не віддамо Росії російської мови України!» Стверджують, що вона таки існує, особлива, українського штибу, російська мова, а разом з нею – того ж штибу російська культура, яку мають намір плекати на противагу «запорєбріковій». Природно, в цьому випадку українство з його мовою зникло б остаточно і безповоротно, але про це мовчать.

Російськості в Україні з її мовою, в тому числі не зовсім людською, з культурою, в тому числі низькопробною, ідеологіями, в тому числі дикими, набагато більше, ніж українства з її мовою і усім, що в цьому числі. Проте в Росії є люди, які вважають, що українство розперезалося, що далі нікуди. Причому це не обов’язково громадяни, оброблені кремлівською пропагандою. Інші з них навіть цураються «зомбоящика», але становище в Україні уявляють собі так, як того хоче саме він. Що й не дивно, треба сказати. У самій Україні, в її столиці, є люди, які розповідають один одному, що російськомовна людина скоро не зможе вийти на вулицю.

Знаю киянку... У неї вища філологічна освіта, в побуті вона російськомовна, яких мільйони, але вільно володіє й українською. Вона не перший рік запевняє всіх і кожного, особливо московських гостей, що так, скоро їй не вийти на вулицю з її російською мовою. Звідки це все йде і чому прийшло до лукавої мрії про «Російську Україну»? Українці, як кожен бездержавний народ, завжди ділилися на тих, що піддаються, та тих, що не піддаються. Піддався – це той, хто, прагнучи сподобатися московській владі, перейняв її мову та зверху вниз дивиться на родичів, які залишаються самими собою. Обидві породи до пори до часу мирно співіснують – навіть, буває, під одним дахом. Але коли московська влада слабшає або йде, а українство починає піднімати голову – о, тоді настає зовсім інше життя! Той, який піддався, стає гнівливим і недовірливим. Якась витівка дюжини бандерівців його зачіпає так, немов їх тьма-тьмуща, а на дворі – влаштований ними масовий терор. Людина боїться розлучитися з почуттям своєї переваги над тими, які не піддавалися.

Додамо сюди креолів. Микола Рябчук, визнаний знавець цих матерій, давно помітив, що своєю незалежністю Україна зобов’язана креолам – нащадкам росіян, які «понаїхали» сюди в різні часи. Креоли ж, як сказано теж не вчора (чи то іспанською, англійською або ін.), можуть створювати і створювали пристойні громадські устрої, але в першу чергу для себе, а не для місцевих. Не виключено, що «Російська Україна», яка поки що тільки бродить в деяких київських умах, – одна з таких витівок. Хочуть влаштувати собі свою Україну, європейську, вільну, окрему від Росії, але російську. Чому ж «слуги народу» не поспішають приєднатися до цієї справи, що в їхній ситуації означало б очолити її? Звідки відзначений кримським «сідельцем» вплив «ультраправого» українства на світогляд, настрій навіть найперших українських ділків, й не тільки на їхню політичну і бізнесову поведінку? Чий це проєкт, висловлюючись мовою Лєнки та її чоловіка?

Це – велика таємниця. У таких випадках, коли більше нічого сказати, додають про історію: її, мовляв, таємниця, її проєкт. Не виключено, що серйозні українські гроші, а з ними і аж ніяк не байдужі до них «слуги народу», відчувають, що на двох стільцях не всидіти, а український стілець в кінцевому рахунку може виявитися більш стійким: як-не-як він розташований ближче до Заходу.