Актуально
71091 перегляд
 |
...Тієї ночі Валя зовсім не спала. Два почуття боролися у ній: радісного очікування – а раптом усе піде вдало і цей… як його назвала Інна? – цей Отто виявиться добрим чоловіком, і друге, підсвідоме – вона заздалегідь не хотіла його, противилася самій можливості того, що він виявиться добрим, і заперечувала вірогідність щастя у такому штучному, “організованому” шлюбі. Забороняла собі так думати, а все одно думалося.
Ледве дожила до ранку, зателефонувала Тетяні й Антуанетті, зібрала нараду.
Тетяна приїхала з чоловіком Анатолієм, щоб забезпечити тили у боротьбі з переважаючими силами ворога – передбачала позицію ідеалістки Антуанетти. Їй би все любов і любов! А тут про життя треба думати!
Анатолій з огляду на корпоративні чоловічі інтереси та накручений із самого досвітку нічною, ранковою і денною домашньою зозулею, що кувала безперестанку до дірки в голові про те, яке щастя, нарешті, чекає на Вальку, а ця дурепа йому противиться, чітко обстоював право німецьких мужів на володіння душею, тілом та усіма іншими складовими частинами загадкового конгломерату матеріально-відчуттєвих ідей, який у комплексі називається українською жінкою, тим паче, що мав удома високоякісний і з усіх поглядів визначний зразок цього космічного конгломерату і вже другий десяток років не втомлювався висловлювати у всіх можливих формах власний захват від цього щасливого надбання. Оскільки ж українська національна тварина на ймення жаба у нього в господарстві не водилася і ночами не тиснула, Анатолієві так і хотілося поділитися зі світом усією колосальністю і всеосяжністю свого фантастичного здобутку. Навіть із ризиком його позбутися…
Анатолій полюбляв у паузах між закордонними ринковими вояжами, а також під час оних, у паузах між боями за покращення матеріального добробуту сім’ї поринати у світ високих думок, у світ друкованого слова, простіше кажучи, любив читати і всюди возив із собою книжки. З огляду на брак місця у валізах, хронічно переповнених товаром, це були, звичайно, не товсті томи у палітурках із золотими літерами, а невеличкі книжечки, які американці назвали “покет-бук”, кишенькова книжка. Та його “кишеньковою книжкою” стала не розмальована у рожеве й голубе колекція сльозовидавлювальних “метеликів”, а сувора чоловіча проза, скупа на слова і глибока думками. Цю книжку можна було читати вічно. Вічно. Вічно! Можна було починати з початку, з кінця, із середини, читати по сторінці, по абзацу на день – вистачало. Давало поживу думкам і насолоду духові. Адже Анатолій не завжди був Толиком, колись його називали Анатолієм Аркадійовичем, і був у нього власний кабінет, бо очолював конструкторське бюро на заводі. Де тепер той завод, де тепер конструктори з їхніми ідеями і винаходами!
Так от, улюблена книжка із загадковою назвою “Родина дремлющих ангелов” загадкового письменника Юрія Топчія під загадковим псевдонімом Густав Водичка, об’їхала в кишені Анатолія весь світ. Вже й не пам’ятав, як вона потрапила йому до рук. Та щойно траплялася нагода – виймав і розкривав у будь-якому місці. Книжка не мала наскрізного сюжету, складалася з окремих, на три-чотири сторінки ессе-не ессе, новел-не новел, таких собі високосублімованих концентратів думки на тему… На безліч тем. Одна з них сьогодні крутилася у голові осою. Згадалося: “Кожен з народів від Бога отримав потроху. Німці – ковбасу, французи – жаб, англійці – королеву, індуси – крапку на лобі, негри – бегемотів, а українці – третину світових запасів чорнозему.” І геніальний висновок: “Изобилие в таких масштабах равноценно катастрофе”. Оце таки так! Оце утнув мужик! Ото розумака! Це ж і він, Анатолій, так думає.
Ой, біда нам, українцям, біда. Одне Бог дає, інше забирає. Наприклад, спонуку до вдосконалення. Маючи таку родючу землю, чого напружуватися? Навіщо вигадувати якісь технології, створювати сучасну техніку, на дідьчу маму нам конструктори з їхніми бюро? Навіщо об’єднуватися? У нас і так все є. Нам усього досить. Це їм, неграм у джунглях, арабам у пустелі, ескімосам у снігу треба жити групами. Ескімосам удвох тепліше. У пустелі люди мусять жити вкупі. Один араб не вириє канал, а без каналу немає води, а без води немає поля, а без поля немає врожаю, а без врожаю – смерть. Тому араби – люди генетично згуртовані, вони генетично, з діда-прадіда тримаються один одного, інакше пропадуть. Так виховані, з молоком матері всмоктали. І від ворогів бороняться гуртом. Ледь якась загроза – вони за автомати, у коло й “ілля-ла” до танцю з тими автоматами – стережіться, мовляв, невірні, нас багато, ми згуртовані, тільки суньтеся, ми вам покажемо кузькіну мать!
Стережися, європейський світе, ти потроху жовтієш і смаглявієш! Не помічаєш щодня густіших жовто-чорних прожилок у натовпі лондонських серів, паризьких мадам і римських сеньйор? Осліп у зверхності своїй? А придивись! Що ти можеш протиставити генетично вкоріненій монолітності народу, що здатен вижити на вістрі голки, на лезі бритви, у розжареній печі пустельного піску? Власну горду виокремленість, ліниву гниленьку індивідуальність, кволі спалахи виходу печерно-мамонтової енергетики у вигляді спроб згуртуватися бодай на стадіоні зі штучно-кібернетичного приводу поразки чи перемоги якоїсь із футбольних команд за браком приводів реальних – бий своїх, щоб чужі боялись? А з автоматами у коло й “ілля-ла” гуртом слабо?
Легендарна генетична згуртованість євреїв забезпечила їм виживання у світі, який віками намагається вичавити їх із себе. Мовчки, потай, але інтенсивно, часом зриваючись від безсилля на верескливі істеричні ноти намагається, пнеться, мало не лусне. А дзуськи! По одному – заввиграшки, усіх гуртом – ніколи.
А нас, українців, третина світових запасів найродючішого ґрунту заманила у пастку, де кожен необачний, та генетично звичний, завчений крок загрожує самознищенням. Вдумаймось, люди, діти блакитного неба й золотого лану! Ми у пастці! Ми – найбагатші у світі! Нам нічого не треба, в нас усе є. В нашу землю кинеш зернину – виросте десять колосків, ото тобі, козаче, й хліб. Упхаєш знічев’я суху стеблину – за рік-другий колишеться гіллям вербиченька-чарівниченька, ото тобі, козаче, й затінок. Упряжеш сивого волика чи гнідого кониченька, ухопишся мускулястими козацькими рученьками за чепіги, заплетеш оселедця довкола вуха, щоб не заважав, сьорбнеш поту солоного, піднапружишся, зореш землиці скільки видно оком, засієш – і лежи горілиць, чекай врожаю, милуйся зоряним небом, срібним місяченьком, перелічуй зорі Чумацького шляху, слухай, як хрущі над вишнями гудуть. Прислухаєшся – копита. Чужі, нековані. А де ж вона, шабелька-захисниця? А де ж вони, вузькоокі, ласі до чужого добра? А ми їм покажемо курячої матері гузку! Розженеш туди-сюди, розкидаєш зі степу широкого татарів-напасників, сьорбнеш адреналінчику, і знову на хутір, знову горілиць… “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” в якій позі написано?
Нам нікого не треба. Ми все можемо самі. Нам і на хуторі добре. В нас усе є. У нас клімат – як у раю. До дідька американців з їхніми кондиціонерами – відчинив вікно, дихай, насолоджуйся. Яблуні цвітуть, липою пахне. Хто це там вибіг із зеленим прапором – мовляв, повітря отруєне, липи вже не тим пахнуть, воду загидили, риба горічерева плаває, гриби у лісі всі лічильники радіоактивності з ладу повиводили? Гетьте, не вимахуйте мені під носом вашим неоковирним салатовим простирадлом, не заважайте наслухать, як трава росте: землі у нас стільки – всю не загидиш! Води у нас – хоч залийся, всю не перехлоруєш! Повітря у нас – дихай – не надихайся, щоб усе отруїти, ніяких заводів не вистачить. Та й що там тепер тих заводів, не при комуністах, ми ж не Німеччина якась, наші заводи стоять, іржавіють, немов ветерани безрукі, у війні побиті… Хто це її програв, уже не пам’ятаю, ми чи німці? Та байдуже, скільки там тої біди, ми собі іще намалюємо! У нас усього є!
У нас стільки всього, що це рівноцінне національній катастрофі.
Менше б мали, більше б берегли.
Он Литва – пальцем на карті накриєш, так вони кожного камінчика, кожного дерева, кожного гектару поля пильнують, дбають, шанують, викохують! Бо в них усього мало, скільки там тієї Литви.
А у нас…
Мільйонери, блін, тринькали, тринькали, думали – довічне…
Ні, у нас усього є!
І не нада, мама, меня пугать, шьо воздух уже не тот, і вада уже нє та, і земля за ці годи свинячої, не сказать ішшо хужей, експлуатації, поплохєла до нєузнаваємості. Красоту – єйо нічем нє іспортішь, мама!
Чорнозем – його зіпсувати, звичайно, можна, але важко. І не весь.
А в людей і того немає.
В японців немає нічого – по квадратному метру на душу населення. У них як не землетрус, то цунамі, то Хіросіма, то риба не ловиться, то у війні побито. Мусять ворушити мізками, вигадувати. І нічого, п’ють саке, їдять суші, живуть. Не зле живуть. Правда, кланяються часто, але живуть. Множаться. І множать конструкторські бюро, бо без усіляких хитромудрих і щоразу нових конструкцій пропадуть на своїх островах. Заллє їх там, витрусить, винищить. Ач ні, не винищило досі, і океанові, який не могутній – зась, і землі, хоч як потужно колише, – зась. Колишуться, та не падають хмарочоси їхні.
У голландців своя біда – море пів-країни заливає. Також дають собі раду. Збудували дамби, розвели корів, доять. Живуть. Правда, тюльпанами приторговують, але живуть. І, що цікаво, не голодують, вистачає їм того шматка землі, що море залишило.
У Норвегії й землі немає, самі фіорди. Дванадцять місяців на рік зима, решта – літо. Нічого, живуть. Не повірите – навчилися полуниці у своїх фіордах вирощувати. Добряче піднапружилися, поворушили звивинами, використали сіру речовину своїх конструкторів – і навчилися перетворювати північну ніч на південний день.
От тільки нам нічого не треба. У нас усе є. Нам ні конструкторів не треба, ні заводів, хай занепадають, у нас усе давно вже сконструйовано – Господом, який у високій щедрості своїй послав Україні її кару, її хрест, її випробування – ідеальні природні умови. Творіть, люди! В золоті ходитимете, бо по золоту йдете! Ми й творимо… Перед правнуками сорому не вигоїмо за те, що натворили.
Побачив Творець, як ми порядкуємо, захотів отямити, бабахнув нам у чоло Чорнобилем, прибив голову Кучмою, а ми однаково не ворушимося. Нам добре кожному окремо. Нам всього удосталь. Кожному окремо, у власній “хрущовці” з балкончиком, на власній індивідуальній дачі, на власному міні-хуторі. Нам хрущі над вишнями гудуть… “Дивлюсь я на небо”…
Лиш зрідка отямлюємося, згадуємо – а ми ж народ! Це коли мина чергових п’ять літ і вибирати треба. Тоді енергійно озираємося – агов, а де ж гетьмани? Нема… Нема… “Постріляні, порубані лежать більшовики”. Озирається кожен на власному хуторі, у власному раю на три кімнати з балконом – де ж оті гетьмани? І не бачить руки, здатної узяти булаву. Біда, біда, мор, глад прокотився Україною – не є гетьманів, хоч убийся. А комусь же треба! Хтось мусить будити націю, щоб не спала, хтось мусить грюкать у двері, бить на сполох, підводити її, сердешну, з колін, бо куди їй, з отим віковічним тристалітнім ревматизмом… Гей-гей, не спи, народе, не колінкуй, прокинься, підводься й гайда!
“Чого кричиш, захрипнеш, не сплю я і не колінкую, я вже давно у полі!” Це хто? Народ? Чи жінка?
Байдуже. Тут питання доленосне – гетьманів брак! Вигинули й квит! Що діяти? Куди бігти? Рятувати, рятувати націю! Так гей-би нікому… Хіба самому спробувати? Зирк у люстро – гетьман! Чистісінький гетьман! Що у профіль, що у фас – цілковитий, блін, атас! Що голова, що шия. Що в голові, що у шиї… Отут підстригти, отут підрівняти – ну, батько Хмель власною персоною. А як лисину прикрити отак, набік зачесавшись, то й на бацьку Лукашенку потягне! Ану, народе, ходи сюди, я тебе рятуватиму!
“Ходи обідати, горенько моє!” Це хто? Народ чи жінка?
Аж тут сусід зі своїми п’ятьма копійками – знаєш, друже, я тут подумав, народ будити треба, з колін підводити, з полону тристалітнього визволяти, а гетьманів – брак. Ото, може, мені? Бач, профіль який – хоч на грошах малюй! Підтримаєш? Ні? Вже Степанові з третього поверху обіцявся?
“Скільки разів проситиму, борщ холоне!” Це хто? Народ? Жінка…
А за яким ти нечистим косу вінком довкола голови заплела, бабо? І собі туди ж? “А чим я гірша”? І те рація. Хто вже худібку обійшов і собаку вигуляв, поки ти тут оселедця перед дзеркалом за вухо закладав?
Де два українці – там три гетьмани, знав чи не з пелюшок Анатолій, та не вбачав у тому нічого поганого. Ну то й що? Що то за солдат, який не мріє стати генералом? Чомусь американській дитині мріяти стати президентом престижно, це у них національний бренд, американська мрія називається. А дитині українській – і думати такого не можи! Два українці – три гетьмани.
А що у тім недоброго, скажіть, будьте ласкаві? Чому невільно кожному мріяти про булаву? Сягати високо – це наша національна риса. Але не погана, а геть-таки позитивна, хай би що там балакали політбалакуни. Бо Україна – не монархія і ніколи нею не була. Бо Україна – одвічна республіка! Ми собі гетьмана одвіку обирали! Ми його обирали ще тоді, коли французи слова “революція” не знали, ми обирали тоді, коли американськими преріями гасали не ковбої у джинсах, а дикі індіанці в кросівках фірми “Монтегомо-Кіготь Яструба”. Ми обирали ще тоді, коли всією Європою правили королі, герцоги, царі й царенята, а світом – султани, шахи, шейхи, раджі, мікадо, імператори.
Ви можете уявити собі недоумка, якому забаглося покерувати Британською імперією, чи божевільного, який зазіхнув би на китайський трон? Отому жоден британець, китаєць, росіянин і в гадці не має ідеї глянути у дзеркало, щоб приміряти свою фізіономію до корони. В генетиці у них такого не закладено. А у нас – чотириста років електорального досвіду. Та ще й жорстокого, без терміну і протоколів виборчої комісії: посипали голову землею – керуй, не сподобався – ганьба і геть! Навіщо мені хтось при булаві, я й сам подужаю підняти. Ото вам процентна концентрація гетьманів на душу населення!
Анатолій і сам скосував оком у дзеркало: видний хлопець, під вусом козацьким, усім удався – і бровою, і поставою, і кучерем чорнявим, де-не-де вже сіллю притрушеним. Булаву б, чи що?
- Ти на дорогу дивись, – отямив голос. Народу? Ні, жінка пильнує. – Знову своєї книжки начитався?
Тільки один феномен не описав геніальний Водичка у своїй геніальній книжці – феномен української жінки. Оце справді “Conditio sine qua non”, умова, без якої неможливо. Без неї неможливий феномен українського індивідуалізму. Без неї не дав би собі ради жоден козак із оселедцем і шаблею. Бо українська жінка – це справді досконале створіння Боже, єдина надія народу, єдине, що не зламалося, хоч і пішло вже тріщинами від грубого, нелюдського поводження.
Українська жінка – національний скарб. Золотий, платиновий, діамантовий запас. Такий великий, такий невичерпний, що не шкода поділитися зі світом. Їх же стільки, наших жінок, що роздавай хоч лопатою, шуфлюй, аж розпережися – не поменшає. Одні виїдуть – інші народяться. Всім вистачить, мужики! Можете й у чергу не записуватися, досить того добра! Від п’ятнадцяти до шістдесяти (в роках), від шістдесяти до ста двадцяти (в сантиметрах у талії), від ста двадцяти до двохсот (в сантиметрах зросту)! Налітайте, пробуйте (якщо подужаєте)!
Хай хлопці “за бугром” знають наших, хай спробують, як ото з нашою бабою жити. Хай скуштують! Останнє чомусь подумалося Анатолієві зі зловтіхою. Чому? Оце буде їм помста, фашистам, за спалені села, за знищені заводи, за дітей закатованих, за мужиків убитих. Отепер вони усіма фібрами душі своєї нудно-німецької відчують, що то є, справжнє життя, наша баба їм покаже, де зимують риби, краби, лосі, миші і скунси! Спокуса помститися за спалені села і поруйновані заводи чомусь так опанувала Анатолієм, що він вже ладен був поділитися з клятими фашистами навіть власною жінкою, Тетяною, у пароксизмі інтернаціональної любові приготувався відірвати від серця найдорожче, отак їм, щоб знали!
Отак революційно розмірковував Анатолій, отаку чоловічу помсту плекав у душі, кермуючи на край міста, до Валюшиної хати.
- Толя, ти що, глухий?
- Ні, Тасю, не глухий, я уважно тебе слухаю.
- Ти ж там дивись, не балакай дурного, без філософії, а то я тебе… Валька з мухами, ти її знаєш. Почне зараз – а якщо він мене не покохає, а якщо його не покохаю, усякі манси-шманси-романси. Гни мою лінію: заміж за німця – і край. Чув?
- Добре, Тасю...
А що буде далі – дізнаєтеся, прочитавши роман!
До теми:
