X

Вітаємо на нашому сайті!



У Вас встановлене розширення AdBlock або подібне. Будь ласка, додайте наш сайт до білого списку, - тим самим Ви сприятимете його розвитку, - адже сайт не утримується олігархами.
Аратта - На головну

21 червня 2021, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в селі Лемеші (Чернігівська область) на початку XVIII століття народився хлопчик Олексій Розум. У вільний від випасу корів час, він співав у сільскому церковному хорі, де був помічений, відправлений до Петербургу й згодом став графом Розумовським й вінчаним чоловіком імператриці Елизавети (щоправда без права престолонаслідування). Брат графа Кирило у 18 років (!!!) очолив петербургську академію наук, а згодом ще й став гетьманом Лівобережної України...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Сторінка (всього - 16): перша | 11 | 12 | 13 | 14 |  15  | 16 | »   остання

Мова — породження Духу

1. В. Гумбольт: "Мова — це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини"

Захоплююча визначеність світу, яка постає перед людиною, має свої засади в усіх психічних властивостях, починаючи від відчуттів і завершуючи мовою, адже крім психічного визначення про світ сказати нічого не можна. Мова охопила й підсвідомі шари психічного. Мова є породженням духу і впливає на характер його активності, — вважав В. Гумбольт (1767—1835). Важливим положенням ученого є визнання мови як органа, що утворює думку. Гумбольт звернув увагу на те, що жодна мова не передає так істинну природу дієслова, чистий синтез буття й поняття — ідею вічної рухомості, як санскрит. У санскриті є величезна кількість релігійно-філософських слів, у чому розкривається глибоко абстрагуючий розум народу. Аналіз мови санскрит дозволив зробити вченому висновок про те, що мова випромінює духовне життя, як є такими променями її поезія, звичаї, духовне життя в цілому. Він ніби відчуває внутрішню пульсацію народного духу, що створив санскрит, говорячи, що мова, література й суспільний лад свідчать про те, що панівними національними рисами у внутрішній сфері були потяг до пізнання першопричині кінцевої мети людського буття, а в зовнішній сфері — наявність станів, які цій діяльності присвячували себе цілком. Інакше кажучи, цими рисами були споглядальність, потяг до божественного й наявність жрецтва.

Цей вчений увійшов в історію як фундатор психології народів, етнічної, історичної психології, психології мови, бо він торкнувся таких глибин психологічного буття людини, що далеко сягає за межі наукової психології. Варто зазначити, що концепцією Гумбольта володів О. Потебня і творчо її розвивав. Він був його видатним прихильником і водночас оригінальним мислителем, що створив власну школу й також посів почесне місце.

2. О. Потебня: Філософія мови й міфу

Потебня О. О. (1835—1891) подібно більшості мислителів минулого століття, залишив значну спадщину у різних напрямках наукових знань: лінгвістиці, міфології, фольклорі, літературознавстві, мистецтвознавстві. Усі проблеми, якими він займався набували в нього філософського звучання.

О. Потебню цікавили філософські проблеми мови і міфу. Його знання української мови, тонке відчуття живої тканини народного слова стали відправною точкою у визначенні творчої долі вченого. Він сам збирав і записував народний фольклор, осмислюючи його у контексті наукових досягнень Заходу через ідеї В. Гумбольта, Е. Канта, Г. Гегеля.

Провідним у своїх наукових студіях Потебня визначив пошук відповіді на питання, поставлені німецькою філософією і мовознавством (В. Гумбольт) — про співвідношення мови і мислення. Потебня передбачав актуальність цього питання, й звідси дивовижна сучасність його праць. Свої думки та ідеї він висловлював у загальній формі або "за ходом справ", які пізніше були сформульовані іншими дослідниками (напр.: розмежування мови і мовлення, синхронії і діахронії, останнє — більш сучасно, ніж у Ф. де Сосюра, розумінні). Його спроможність бачення світу через мову, переконання у тому, що мова формулює думку, дозволили йому побачити в міфі, фольклорі, літературі похідні по відношенню до мови моделюючі системи. Через сто років до подібних ідей дійде Тартусько-Московська семіотична школа.

Виняткова плідність теоретичних пошуків Потебні багато у чому пояснюється тим, що мова для нього не ізольований феномен. Вона невід'ємно пов'язана з культурою народу. В мові ніби закладено творчий потенціал. Думка проявляється через мову, причому кожен акт мовлення виявляється творчим процесом людини, при якому істина не повторюється, але народжується нова.

У філософський концепції Потебні первинне значення мають такі категорії, як "народ" і "народність". Народ для Потебні виявляється творцем мови. Мова — породження "народного духу". Разом з тим мова обумовлює національну особливість народу, у термінові Потебні — "народність". Сформульована ним проблема "мова і нація" (з ухилом в етнопсихологію) набула розвитку в роботах Д. Овсяника-Куликовського, Д. Кудрявського, М. Трубицького, Г. Шпета.

Звернення до поняття "народ" при вирішенні проблеми мови і мислення пояснює постійний інтерес вченого до питань співвідношення колективної та індивідуальної психології, розуміння і нерозуміння, психології сприйняття художніх образів.

Ці питання потім особливо активно опрацьовувались учнями і послідовниками Потебні — Д. Овсяником-Куликовським, О. Погодиним, В. Харциєвим, А. Горнфельдом. Наслідком діяльності цих представників психологічного напрямку стали 8 томів найцікавіших збірників "Питання теорії і психології творчості", в яких ідеї Потебні набули розвитку у різноманітних напрямках.

Ідея про те, що мова формує думку, дала можливість поставити вивчення думки на точні фактологічні (мовні) засади. Рух мовних фактів і розвиток граматичних категорій розглядався як форма руху думки. Звідси головне завдання історії мови: "Показати на ділі участь слова у виникненні послідовного ряду систем, обіймаючи ставлення особистості до природи"… До таких систем Потебня відносив фольклор, міфологію і науку. Отже, історія мови набуває могутності як дослідження різноманітних словникових текстів у спрямуванні залучення етнографічного матеріалу (обряди, вірування, фольклор). Теорія Потебні значно виділяється на загальному фоні інших концепцій щодо історії мови. Основний її принцип — усепроникаюча семантичність. Виявлення еволюції значень-пафос усієї творчості Потебні, чим би він не займався - історією мови або міфологією або літературним твором. Потебня одним з перших застосував антиномії щодо опису явища мови, так і змісту ранніх станів картини світу. Він став попередником структурних методів опису мови і семіотичного підходу до надмовних феноменів. Саме Потебня намітив основний набір семіотичних протиставлень слов'янської картини світу (доля—недоля, життя—смерть тощо).

У своїх роботах О. Потебня дотримується точки зору дослідження семантичних рядів у більш широкому контексті розвитку мови і мислення.

Інша досить плідна думка Потебні — вплив мови на міфологічну свідомість. При вивченні мови вчений розширив коло джерел і фактів, які підлягають тлумаченню. Примат слова зберігається, однак включення слова в етнографічний контекст (ритуалізовані фрагменти побуту, обряди) дозволило перейти на новий рівень обґрунтувань і доказів, який притаманний сучасним дослідженням з етнолінгвістики.

Дослідження Е. Кагарова, О. Фрейденберг, В. Топорова, В. Іванова, М. Толстого та ін. поглибили ту традицію, у джерел якої був О. Потебня. Виняткової важливості набувають дослідження слов'янських традицій у співвідношенні з їхньою реконструкцією. Вперше такий підхід було запропоновано Потебнею, що і дозволяє визнати його засновником науки про слов'янські (індоєвропейські) старожитності.

Дослідження Потебні у сфері символіки мови і художньої творчості привернули увагу на початку ХХ століття теоретиків символізму. Загальна ідея символістів полягала у необхідності повернення до народної стихії міфотворчості.

Теорія міфу Потебні побудована за схемою:

міф —> поезія —> проза (наука),

в рамках цієї загальної теорії міф виявляється свого роду точкою відліку, початком всієї подальшої еволюції духовності sub spice.

Потебня вбачав у міфології перший і необхідний етап у прогресуючий еволюції типів пізнання дійсності. Еволюція міфів, на його думку, свідчить не про падіння, а про ускладнення людської думки. Аналогія між міфом і науковою діяльністю виявляється як у загальній для них орієнтації на пізнання навколишнього світу, так і у характері пояснення: і міф, і наука використовують загальний принцип пояснення за аналогією.

Міфологічне мислення, з точки зору Потебні, відрізняється від наступних форм тим, що у ньому ще не відбулося виокремлення образа речі від самої речі; об'єктивного, внутрішнього від зовнішнього. В міфологічній картині світу у неподільному вигляді містяться ті знання, які пізніше будуть класифікуватися як наукові, релігійні або юридичні (теорія синкретичності О. Веселовського). Разом із тим, міф — акт пізнання. Вчений, відкриваючи нове, не творить, не придумує, але спостерігає і повідомляє свої спостереження як найбільш точніше. Так само і міфологічний образ не видумка, не свідомо вільна комбінація даних, що містяться в голові, а таке їх сполучення, яке виявилось найбільш вірним дійсності.

Для Потебні міф — перш за все специфічне слово. Мовою сучасної науки, його цікавила сигтамантика (сюжет, принципи розгортання ) міфу. Він був повністю зосереджений на його парагматичних (змістовних) аспектах. На думку Потебні, міф народжується як результат подвійної мислительної процедури: спочатку земні предмети та явища слугували відповіддю на питання про устрій небесного світу, і лише після цього виникло питання про самі ці об'єкти. Відповіддю на нього є уявлення про небесний світ. Іншими словами людина спочатку створює модель небесного світу на основі свого земного досвіду, а потім пояснює земне життя за допомогою небесного життя. При цьому небесна символіка для Потебні — не єдина (як вважали прихильники солярної теорії міфу — А. Кун, В. Шварц, О. Афанасьєв, О. Міллер), а лише один з декількох рівнів міфологічного тексту. Таке розуміння семантики міфу упритул наближається до сучасних поглядів.

Із теорією міфу безпосередньо пов'язані пошуки Потебні у сфері символіки фольклору. Походження символів, з його точки зору, покликано самою ходою еволюції мови і мислення. Слова поступово втрачають свою внутрішню форму, своє близьке етимологічне значення. На його відтворення і зорієнтовані символи, що використовуються в народній поезії. Ідея прояву початкового змісту у різноманітних родах поетичних формул набула особливого значення у сучасних пошуках і дослідженнях у сфері етимології.

Кожна із згаданих ідей Потебні не тільки має продовження (часто не одне), але і до кінця не вичерпала закладені у неї смисли. Творчий потенціал філософського спадку Потебні значний і потребує подальшого осмислення.

О.О. Потебню — видатного філософа та мислителя, знають у вченому світі як засновника психологічного напрямку у мовознавстві. За О. Потебнею, мова — це діяльність, орган, що утворює думку. Всі відношення людини до зовнішніх предметів зумовлені тим способом, за яким ці предмети подані їй у мові. Вчений зазначав, що кожний народ окреслив колом свою мову, вийти з цього кола він може тільки перейшовши в інше коло. Тут варто відзначити, що концепція Потебні співзвучна з ідеями французьких психологів Г. Лебона і В. Вундта. Дослідник розглядав розуміння як активний творчий процес, що формує духовність індивіда. Він створив психологію сприйняття і тлумачення художніх творів, звернув увагу на психологічну проблему співвідношення пізнання світу і самопізнання, показав історичний характер самопізнання, виражений через відношення до минулого і сучасного. Для Потебні вирішення питання мови та її відношення до думки означає примирити існуючі суперечності мови і розуміння, суб'єкта і об'єкта, неподільного (індивідуальності) й народу, людського й божественного. Ці суперечності зливаються в єдине питання про внутрішню єдність індивідів, адже вони роз'єднані, кожен з них становить, за виразом Лотце, мікрокосмос. Потебня не говорить про якусь іншу форму свідомості, крім індивідуальної. "Психологія народів" гостро ставить це питання й в особі своїх представників — Дюркгейма, Вундта, Леві-Брюля, згодом Юнга, й визнає тільки колективну свідомість. Це вже буде відходом від діалектичної постановки питання про єдність індивіда й спільноти. Ідея колективної свідомості зводить ці компоненти суперечності до єдиної площини, й теорія втрачає свою життєву виразність.

Учений висловлює оригінальну думку про те, що мова — це перехід від несвідомого до свідомого. У широкому розумінні можна говорити про підхід до мови та психіки в цілому як до творчого процесу, показуючи таким чином як розвивається загальна сутність людини, розкриваючи складну структуру психіки людини (не тільки свідомість) і показуючи стосунок цих окремих структур до мови. Він бачить у звукових стихіях слова відповідність роздільності сприйняття, що характеризують людську чуттєвість.

Стрижень учення Потебні про мову слід бачити в міркуванні про внутрішню форму слова. Слово виражає одну ознаку думки, а не всю її. Наприклад, корінь “стл” означає не тільки стіл, а й все те, що простелене. "Вікно" пов'язано із тим, куди дивляться або куди проходить світло, звідси й схожість з словом "око", але ніяк не рама або отвір.

Внутрішня форма слова, крім фактичної єдності образу, дає ще знання цієї єдності. Вона є не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення. Уявлення — одна з багатьох ознак, що склалися в одне ціле. Мова репрезентує не предмет, а тільки його ознаки (потік — від текти, берег — від берегти). Слово виступає "засобом усвідомлення єдності образу".

Потебня вважав, що відображенням об'єктивних закономірностей в психіці виступає слово і воно не "…зовнішня добавка до готової вже в людській душі ідеї необхідності. Воно є засіб створювати цю ідею, що випливає з глибин людської природи, тому що тільки за його допомогою відбувається й розклад думки. Як у слові вперше людина усвідомлює свою думку, так у ньому ж насамперед вона бачить ту закономірність, яку відкриває в світі". Такий висновок ученого прояснює загальну картину висвітлення походження феномену слов'ян — явища планетарного значення, оскільки висвітлює динаміку походження цього явища.

Слово розкривається Потебнею як знаряддя систематизації, в утворенні послідовного ряду систем, що обіймають ставлення особистості до природи: "говорити — означає пов'язувати свою особисту вузьку думку з мисленням свого племені, народу, людства".

Учений вивчає взаємозв'язок мови і творчості, поезії, науки. Майже через сто років російський вчений В. Налімов в дусі ідей Потебні визначає творчі можливості особистості (індивіду) як своєрідні "фільтри" через які людина розкриває світ власною мовою — текстами мистецтва, культури, в тому числі й національної.

Отже, основним предметом у Потебні було дослідження мови як засобу спілкування між людьми, виробленого певним народом. Мова розглядалася ним як активний процес, що пояснює ставлення людини до оточуючого світу. На його думку, це можливо за рахунок зв'язку мови і думки — пізнання дійсності, яке реалізується через слово — одиницю мови, що складається із звукової частини, внутрішньої форми і значення. Учений вважав, що центральну роль у думці відіграє внутрішня форма слова, позначене й усвідомлене уявлення про якийсь предмет чи явище. Вчений вважав, що на першому етапі розвитку мислення слово є засобом поєднання членороздільного звука з образом — чуттєвим уявленням. За О. Потебнею, ускладнення внутрішньої форми слова призводить до появи поняття — узагальненого, абстрактного уявлення. У нього є важливі думки про психологію народів і, зокрема, психології українського народу.

Дослідження вченого ґрунтувалися на місцевому українському матеріалі, були насичені відомостями з фольклору та етнографії. Він відмічав вихідною точкою своїх наукових праць саме малоросійську мову й малоросійську народну словесність, які були йому притаманні, бо він був українцем, що і визначило його заняття наукою походження мови. Потебня звертає найбільшу увагу на психічний бік слова, на відношення між мовою і мисленням, на ті душевні процеси, які відбуваються при відтворюванні і при суспільному житті. Розглядаючи саму суть первісного слова у зв'язку з душевним життям людини, він знаходить у ньому елементи і функції, аналогічні до тих, що їх бачимо в творах мистецтва взагалі і доходить висновку, що первісне слово — це твір мистецтва, це поезія.

"В історії мови заслуговує загальної уваги не дослідження звукового вигляду слів, що при всій своїй важливості має лише допоміжне значення, а дослідження того психічного змісту слів, що не існує без мови та витворюється разом зі звуковою зовнішністю слів".

Фактично, О. Потебня через психологічний підхід у вивченні мови і мовлення впритул наблизився до наявності в них архетипних сутностей, які діють як ключі. В особі цього видатного дослідника мови органічно поєднані ерудиція вченого, інтуїція й знання матеріалу, який видався феноменом за своїм походженням — йдеться про українську культуру.

3. М. О. Максимович: Душа і слово — божественні властивості людини

М. Максимович (1804—1873) бачив людину і світ насамперед через мову й цим підійшов до побудови наукового й водночас поетичного світогляду, в якому переважають психологічні мотиви.

Величезним доробком Максимовича стали видання матеріалів у контексті систематичного огляду людських знань у дусі натурфілософії, а також етнографії (з етнопсихологією). Учений вивчав пам'ятки української мови й словесності. Ще у 1827 році він видав збірник "Малоросійських пісень", а також другий — "Українські народні пісні", ""Голоси українських пісень". Його праця "Про призначення й походження слова" була присвячена походженню української мови і стала стрижнем полеміки з Погодіним щодо коренів "малоросійської мови".

Максимович через дослідження стародавніх пам'яток, насамперед "Слова о полку Ігоревім" доходить висновку про походження української народності. Він був визнаним патріархом південноруської історіографії. Південноруську історію пов'язував зі стародавньою київською, українську народність — зі стародавніми русичами. Разом із цим виступав глибокодумним психологом. Він говорив, що людину піднесено над усіма земними істотами завдяки її розумній і безсмертній душі, нею вона вирізняється й тому далека від тварин як небо від землі, адже у тварин душа тільки жива — чуттєва й земнородна; у людини ж, самим Богом натхнена, вона є сам образ Божий. За Максимовичем, душа прагне виявити своє внутрішнє життя, розкрити себе, прагне з думки стати предметом.

На думку Максимовича, душа людська наділяється трьома основними способами виражати своє внутрішнє, особисте життя. По-перше, душа виражає себе в образах, що мають просторове визначення. По-друге, виражає душу в просторі-часі невидимим рухом повітря — звуком. По-третє, словом, який є найповнішим, власним і найближчим душі спосіб її вираження, в якому немає однобічності ні образу, ні звуку, але в якому обидва злиті в досконалості, первородні єдність і цілісність. Максимович доводить, що слово відрізняє органічність через визначеність голосних і приголосних членів, внаслідок чого воно набуває дивного зображення.

Слово, діючи на душу як звук музичний, водночас уявляється їй і як певний образ. У зв'язку з цим Максимович зауважує, що слово малює звуками. "Злиття звуку та образу в слові він уподібнює злиттю світла й тепла у вогні. І як вогонь гріє й світить, так і слово здатне виражати теплоту почуття й світло думки. Через слово ми піднімаємося до того, хто дав нам слово разом з життям і світлом. Із чистого всемогутнього первородного слова й було породжено світ з його образами й звуками", — пише про Максимовича В. Роменець (Роменець 1995).

Максимовичу належить осмислення факту щодо виявлення самої первозданної Природи в звуках і образах, бо "вона, наша земна Природа, є велика майстерня. Ця майстерня вражає своєю різноманітністю й водночас дивною єдністю, втілюючи незліченні думки Всевишнього в творіннях, у яких усе життя — і ціле, й найдрібніша частинка" (Максимович 1876—1880).

М. Максимович доходить висновку, що такий спосіб висловлюватися пластичними й живописними образами був властивий не тільки Природі, а й Людині, коли вона запозичує у неї первинне, бо сама Людина — це ще частка неї самої, тобто Природи. Цей висновок вчений переносить і до звуків, називаючи живою, летючою піснею Природи.

Актуально звучать дослідження вченого щодо вивчення генезису співіснування душі й слова, які складають в людині божественні властивості. "Слово… є первинний, найповніший, безпосередній спосіб вираження душі, що відповідає її істотій гідності", — зауважує Максимович і висловлює припущення, що "людина могла спочатку сповна виражати себе словом". Значно пізніше, на думку вченого, людина почала шукати аналоги образів і звуків, як взірців у Природі, а таке могло статися з повною втратою первісного життя. Максимович вважав, що спомин людства про перворідну силу слова зберігається у згадках про золотий вік людства — про минуле щастя та велич, і про втрату їх, спогадами, що збереглися розсіяними переказами народів. Формулюючи поняття про вище значення слова та про його походження, Максимович створює засади вчення про Словесність.

Докладно вчений зупиняється на аналізі походження людини, дотримуючись поглядів, що "Природа є речовинне одкровення думок і волі Творця, і її видимі образи є явища й утілення життя невидимого, є відлуння Всемогутнього "нехай буде" — того слова Божественного, яке потім урезонило людину й закони якого живуть ще як у Природі, так і в душі людини, і в слові, в якому вона відкривається". Максимович називає пам'ять народу — перекази, мови, вміння — "немовби чарівне коло життя, з якого він сам по собі не виходить і до того часу залишається в ньому, доки інший народ — з більшим розвитком, з вищим світлом розуму — не надасть і не прищепить йому своєї освіченості, тоді вже може розкритися в ньому і власна діяльність, і народ цей зможе досягти високого ступеня розвитку". Вчений глибоко переконаний, що просвіта в людині приходить ззовні, з горішнього світу. Ці романтичні міркування дають змогу підійти до питання про сенс людського існування. Підхід до тлумачення природи людини є спочатку філологічний, і тут багато є спорідненого з тлумаченням цього питання О. М. Афанасьєвим, О. О. Потебнею.

Займався М. Максимович і питаннями походження різних видів творчості — художньої, наукової, філософської — з творчості синкретичної (міфологічної). У своїй праці "Листі про філософію" (1833) вчений пише: "Душа своїм почуттям проникає в найнепрозоріші глибини буття, в таємниці життя, недоступні для самого лиш розуму; бо в природі, як і в душі людській, завжди залишається дещо вище пошуків нашого розуму, вище законів, за якими вона вирішує і звіряє свої вчинки. Для повного знання і переконання необхідне живе, безпосереднє огортання предмета почуттям, яке є то провісником, то керманичем для розуму на шляху його до країни, йому обітованої" (Максимович 2000:398). Однак основним загальним почуттям він уважав любов, розуміючи, що "вона виявляється вищою за почуття нашої душі, головне почуття природи, врешті почуття божественне". Цим М. Максимович визнає у житті людини місце Творця, "бо Бог є любов, а хто пробуває у любові, той пробуває в Бозі.

Розум звеличує, любов творить. Істина, жива мудрість розуму утверджується на любові! Звідси відкривається значення філософії: це любов до мудрості!"

Література для поглибленого вивчення матеріалу лекції:

Вильгельм фон Гумбольт. Избранные труды по языковедению. — М., 2000.
Максимович М. Лист про філософію // Хроніка-2000, вип. 37—38. — К., 2000.
Потебня А. А. О некоторых символах в славянской народной поэзии. — Харьков, 1864.
Потебня О. Про міфічне значення деяких обрядів і вірувань. — К., 1865.
Потебня О. Про долю і споріднення з нею історії. — К., 1867.
Потебня О. Про купайлові вогні. — К., 1867.
Потебня А. А. Полное собрание трудов: Мысль и язык. — М., 1999.
Роменець В. А. Історія психології XIX — початку XX століття. — К., 1995.
Роменець В. А., Маноха І. П. Історія психології XX століття. — К., 1998.
Чехович К. Олександр Потебня — український мислитель-лінгвіст // Хроніка 2000, вип. 37—38. — К., 2000.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Сторінка (всього - 16): перша | 11 | 12 | 13 | 14 |  15  | 16 | »   остання

 

 
Share/Bookmark
 
Інші книги:
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Не знаючи минулого, неможливо зрозуміти справжній сенс сьогодення і мету майбутнього ”
Максим Горький

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже

  






 

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2021.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.