Актуально
59414 переглядів
 |
Жнива на Рівненщині. Польське фото, 1922 рік |
З острахом він споглядав на небо, на хмари, спостерігав напрям вітру. Одна нещаслива година – і може пропасти вся річна праця, а він лишитися без засобів до існування. Ось чому поширеними в давнину були заворожування грому, бурі, зливи та граду. Ось чому були мольфарі-чарівники, “які вміли відводити” ці біди (пригадайте твір “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського, в якому є епізод, як такий мольфар змагається з негодою і відводить грозову хмару від села).
Жнивам передували ЗАЖИНКИ, а завершальна фаза – це ОБЖИНКИ. Заздалегідь господар ладнав вози, готував клуні-стодоли, куди складатиме новий урожай. Під жнива мусило бути намелено достатньо борошна, підготований кабанець, тощо. Перед жнивами, як правило, щороку виправляли дороги. У господині перед жнивами мала бути чистенько вимащена (побілена) хата, діти і дорослі “обшиті” – тобто, мати достатньо сорочок та штанів. Вся білизна до жнив мала бути випрана, навіть брудної ганчірки не можна залишати в хаті. Кожна господиня заготовляла на жнива достатньо їжі: сала, задимлених шинок, ковбас. Навіть прислів’я було: «Повна бодня сала, мов на Великдень, на Різдво чи на жнива».
Щодня на жнива вставали досвіту, а зі сходом сонця вози поспішали на ниви – один одного намагався випередети, бо вважалося доброю ознакою, коли женці раненько стають до роботи. Кожен проходячий чи проїжджаючий гукав женцям: “Боже помагай!” чи “Помагайбіг!”, і це привітання сприймалося особливо приємним, навіть чарівним.
Під час сходу сонця село вже було в русі – всі поспішали на ниву. І кінна дорога, і піші стежки – залиті людьми. І текли ці людські потоки спочатку сільськими дорогами, потім польовими, і розтікалися по своїх нивах. На руках несли немовлят, на плечах – торби з їжею і баняки з водою, декотрі брали на жнива навіть колиски для немовлят, які потім на нивах вставляли на триножку.
Цей загальний урочистий вихід на жнива захоплював, надавав енергії і любові до праці. Поважно, але поспішно йшли господарі, весело і говірливо молодь, з особливою цікавістю – діти, що преший раз йшли на жнива. Підводи, що сунулися суцільним потоком, періодично зупинялися, щоб взяти на віз безкінних жінок з дітьми.
Прийшовши на поле, женці клали усе принесене на прожатому, а поверх їжі на білій скатертині – хліб. Під снопи ставили баняк з водою. Господар знімав бриля і промовляв:
Боже, допоможи щасливо день опровадити – святий хлібець зібрати!
Пошли всім нам здоров’я у ці жнива, а померлим – царство небесне!
Збережи хліб наш на ниві від граду, грому, тучі, вітру буйного!
Усі, перехрестившись, починали роботу. В одних місцевостях нажатий сніп ставили сторч, в інших – лежав на стерні. В полудень, коли сонце починало нестерпно пекти, господар “подавав команду” відпочити. Напували коней, розстеляли рядна, скатерть, на яку розкладали їжу. А вона мала бути на жнива добірною, різноманітною і смачною. Спеціально до жнив готували із самої зими шинки, ковбаси копчені та залиті смальцем, сало, була печеня, вареники, сметана, сир, молоко, свіжі овочі і фрукти. А до всього мала бути обов’язково “чарка”. Першим брав чарку господар, бажав усім здоров’я, як це буває за урочистими обідами та вечерями, а померлим – царства небесного, випивав і наливав всім по черзі. Чарка на жнивах не кружляє, “не положено” – за вечерею можна випити й по дві, а на полі – лише по одній.
Праця на жнивах важка: увесь день людина згинається й розгинається – зжала жменю жита – підіймається вгору, кладе вниз і знову згинається... Але селяни ніколи не скаржилися на жнива і вважали цю працю приємною. Після полудня господар напував і перепинав коні на ліпшу пашу – і всі лягали, випростовувалися і відпочивали 40-50 хвилин. А потім іще бадьоріше продовжували цю урочисто-святочну працю.
На жнива брали й підлітків 11-12 років, щоб навчити – як казали, “поблагословити жито жати”. Для дітей навіть виготовляли маленькі серпи. Звичайно, діти жали під доглядом діда чи баби, матері чи батька. Від дітей не вимагали ані спішити, ана багато нажати, ані перевесел робити, ані в’язати. І коли «учень» нажне 2-3 снопи – на перший раз добре. Синові снопи, як правило, в’язав батько, доньчині – мати. Потім ці діти пасли коней чи корів, чи бавилиь немовлят, чи по свіжу воду йшли.
Село у жнива завмирало: вдома залишалися старі і немічні та малі діти, а ще діди-пасічники. Вони й мали відчиняти ворота для худоби, яка увечорі повернеться з поля. Інколи село наймало 3-4 дідуся, які вартували село від “припадкових людей” і пильнували, щоб діти не вчинили пожежу, а також повідчиняли ворота та приймали худобу з череди в тих господарствах, де ніхто не залишився.
Щодня жнивний день кінчався перед вечором. Господиня поверталася раніше, щоб зустріти череду, подоїти корів та кіз, приготувати вечерю та приготувати їжу до обіду наступного дня.
Перед закінченням жнивного чи, як кажуть, “страдного дня” усі женці зносили снопи на середину ниви-поля так, щоб по жнивах стояли полукіпки чи копи на одній лінії поля, кожна копа – на певній відстані (це протипожежні засоби). А поки женці знесуть снопи, господар “ламає шапки” для полукіпків – покриття від дощу. Потім сам складає полукіпки. А полукіпки були п’ятнадцятки, сімнадцятки, півкопи (30 снопів). Полукіпки чи копи так майстерно складалися, що їх ані дощ не міг замочити, ані вітер розвалити, а “вистоювалась” прекрасно. Жито чи пшениця мала вистоятися – висохнути у снопах на полі, щоб не запріла солома.
Повертаючись додому після праці часто співали:
Ой, у полі нивка,
Кругом материнка...
Там дівчина жито жала,
Гарна чорнобривка.
Жала вона, жала.
Сіла спочивати,
Їхав козак з України,
Мусив шапку зняти.
Мусив шапку зняти,
“Добрий день” сказати,
“Помагай Бог, дівча моє,
Тобі жито жати...
Якщо вранці всі поспішали “жито жати”, то увечорі йшли дуже повільно. Вважалося, що нива співає, співає пахуче жито – гомінко, весело й шумно: “Ожили села й ниви, ожило повітря”. Чудово описані жнива в творах Івана Нечуй-Левицького і Панаса Мироного – стає зрозуміло, чому селяни так гаряче любили свою ниву і чому вони так обожнювали жнива – страдно-святочну пору літа.
За матеріалами книги Степана Килимника “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні”.
До теми:
