Актуально
52071 перегляд
 |
Реконструкція зарубинецького житла. Музей Інститута археології НАН Украини |
Слов’яни вперше були згадані під своїм іменем в І ст. н. е., але вже в межах пшеворської культури деякі археологи виокремлюють слов’ян, не кажучи вже про те, що праісторія слов’янства деякими вченими відноситься до III—II тис. до н. е. Але беззаперечно, слов’яни є автохтонами в Україні – тобто Україна або її частина була прабатьківщиною слов’ян як частини індоєвропейців.
Територіально прабатьківщину слов’ян найчастіше шукають в межиріччі Дніпра і Західного Бугу, над Прип'яттю, у Північному Прикарпатті, над Дунаєм, в межиріччі Вісли і Одеру. Як бачимо, етногенез слов’ян за трьома з основних п’ятьох гіпотез відбувався на території України.
Російські дослідники В. М. Топоров і О. М. Трубачов провели картографування та аналіз архаїчних гідронімів (тобто назв річок та озер) Верхнього та Середнього Подніпров’я, а також Верхнього Подністров’я. Гідроніми як найбільш сталі лінгвістичні характеристики досить чітко можуть свідчити про прабатьківщину того чи іншого народу і є більш достовірним джерелом щодо давньої етнічної історії, ніж назви міст чи сіл. Цим дослідженням було виявлено, що слов’янські гідроніми сконцентровано насамперед на території на південь від Прип’яті і Десни, тобто південніше сучасного кордону України з Білоруссю. На північ від цих річок суцільним шаром присутні балтські гідроніми.
Слов’яни з території України почали заселяти Білорусь лише в VIII—IX ст. н. е. На півдні Правобережжя слов’янські гідроніми сягають верхньої течії Південного Бугу та середнього Дністра, на Заході — верхів’їв Дністра та Прип’яті. Найдавніші слов’янські поселення також відкрито саме на цій території. Це свідчить на користь того, що прабатьківщина слов’ян чи, принаймні, найважливіший ареал розселення слов’ян, причетних до етногенезу українців, знаходився саме між Дніпром і Карпатами (територія Трипільської культури – прим. «Аратти»), а також на Лівобережжі — на Чернігівщині і частині Полтавщини. О. М. Трубачов вважав, що слов’яни є відносно молодим утворенням із архаїчною для індоєвропейських народів мовою. Це він пояснював тим, що область формування індоєвропейців в цілому збігалася з областю формування слов’ян.
Марія Гімбутас стверджує, що «на території на північ від Карпатських гір і в середній течії Дніпра, там, де, як вважається, спочатку поселилися слов’янські народи, можна простежити неперервну спадковість культур, починаючи з появи індоєвропейських курганів і до часів сарматських і східно-германських міграцій». Сама М. Гімбутас знаходила слов’янську прабатьківщину в Північнокарпатському регіоні.
На зламі III—II тис. до н. е. на місці трипільських поселень лісостепової частини вперше фіксуються пам’ятки так званої культури шнурової кераміки або бойових сокир. Питання про походження носіїв цієї культури дуже важливе для історії стародавньої Європи, оскільки зачіпає етнічні витоки багатьох народів.
Крім України, пам’ятки племен шнурової кераміки синхронно фіксуються у багатьох регіонах сучасної Німеччини, починаючи від Рейну, у Південній Скандинавії, Польщі, на Балтійському узбережжі, в нинішній Білорусі. На думку лінгвістів, місце розташування населення цієї культури в загальних рисах збігається з ареалом побутування так званих північно-індоєвропейських діалектів, які вважаються попередниками германських, балтських і слов’янських мов.
Таким чином, носії культури шнурової кераміки, найвірогідніше, були предками слов’ян (центральна і південна зони розселення), балтів (північно-східна зона) та германців (північна і західна зони).
У II половині III — І половині II тис. до н. е. на значній території України фіксується існування середньодніпровської культури. Ймовірно, що середньодніпровська культура є культурою спільноти праслов’ян і прабалтів. Середньодніпровська культура сформувалася у свою чергу в середині III тис. до н. е. з двох головних компонентів: місцевого пізнього дніпро-донецького і прийшлого середньостогівського (індоарійського).
Серед науковців поширена думка, що у 3-й чверті II тис. до н. е. на Волині (разом із Західним Поліссям) закінчилося формування стійкого окремого праслов’янського діалекту. Як вважає російський дослідник О. В. Абакумов, предки слов’ян приблизно в XVI ст. до н. е. рушили з лісової в степову зону України. В той же час відбулося ослаблення місцевих племен катакомбної культури (індоаріїв), частина яких рушила на схід.
На початку XIV ст. до н. е. населення зрубної археологічної культури поширило свій вплив на весь південь Східної Європи. У XVII—ХVІ ст. до н. е. територію між середнім Дніпром, Карпатами і Одером заселяли племена тшинецько-комаровської культурно-історичної області, з якою фахівці пов’язують праслов’яно-балтську мовну спільність, її територія простягається від Південної Польщі до Києва. Б. А. Рибаков пропонував віднести батьківщину вже власне слов’янства до тшинецької культури (близько 1450 р. до н. е.).
На заключному етапі пізньої бронзи (XII—X ст. до н. е.) тшинецька культура змінюється білогрудівською, а згодом і чорноліською, які продовжують праслов’янську лінію розвитку на лісостеповому Правобережжі України.
У скіфські часи (VII—III ст. до н. е.) на чорноліській основі на Правобережжі і частині Лівобережжя України розвинулася яскрава і самобутня культура. Археологи визначають в межах Геродотової Скіфії, на Дніпрі, на Бузі, Дністрі і Ворсклі (на місці більш ранньої чорноліської культури) велику область землеробських поселень.
На зміну невеликим поселенням і фортецям чорноліського типу приходять великі городища, зокрема Немирівське, Мотронинське, Трахтемирівське і, звичайно, гігантське Більське городище, розташоване на Полтавщині в середній течії Ворскли.
Як відзначає Б. А. Рибаков, найбільш повнокровним історичним центром землеробської культури скіфів-орачів була досить широка (в 3 дні шляху) смуга Правобережжя Дніпра, що майже повністю співпадала з Руською землею VI—XII ст.
Зарубинецька культура (кінець III ст. до н. е.— середина І ст. н. е.), на думку всіх без винятку дослідників, вважається слов’янською, з можливим впливом на окремі її сегменти балтів, які в час існування цієї культури заселяли територію сучасної Білорусі.
Уже в часи зарубинецької культури, щойно після приходу сарматів (III ст. до н. е.) відбувається їхнє змішування із скіфо-слов’янським населенням. Про це свідчать не лише археологічні, але й писемні пам’ятки. Римський історик Тацит у 98 р. н. е. пише про змішані сарматсько-слов’янські шлюби. За даними Б. А. Рибакова, у цей час лінія контакту праслов’ян із сарматами становила близько 600 кілометрів — через Середнє Правобережжя до Ворскли.
Розпад зарубинецької культури, вочевидь, був викликаний черговою міграцією сарматів. У І ст. н. е. по Тясмину, Росі й аж до Стугни з’являються численні багаті сарматські кургани. Ймовірно, зарубинецькі громади були в цей час підпорядковані сарматам. У просторому регіоні Середньої і Верхньої Наддніпрянщини та Подесення наприкінці І—II ст. н. е. відбувалися активні асиміляційні процеси, які призвели до утворення ще однієї — київської культури.
Сучасні вчені вважають, що носії цієї культури «не мали чіткого етнічного обличчя», оскільки були змішаним слов’яно-скіфським населенням, у деяких регіонах — ще й із новою домішкою сарматів. Досі історичному осмисленню надзвичайно яскравої і самобутньої черняхівської культури (названої так за пам’ятками, знайденими біля с. Черняхів Кагарлицького р-ну Київщини) заважало те, що довгий час вчені розглядали її відособлено від загального етнічного процесу, протиставляючи як попереднім, так і синхронним археологічним культурам.
Важливою особливістю черняхівської культури є те, що вона, на відміну від попередньої зарубинецької, охоплювала не лише український лісостеп, але й степи Причорномор’я до узбережжя, простягаючись по степу і лісостепу аж до Карпат, тобто поширювалася на більшу частину України і Молдову. Таким чином, географія черняхівської культури в цілому повторювала географію скіфської культури.
Однак цей факт довго ігнорувався деякими вченими, які намагалися довести чи то германське, чи то кельтське походження черняхівської культури, аби лише не слов’янське і не місцеве, пише в своїй книзі «Ключ до історії України» Олександр Палій. Він зазначає, що черняхівська культура виразно відрізнялася своїм високим рівнем зброї, прикрас, кінської збруї, жител тощо. Матеріальна культура була в цілому вищою, ніж у всій тогочасній Європі, Західній і Східній, за винятком, звичайно, Римської імперії.
Літописні поляни, на думку відомого антрополога Т. І. Алексєєвої, «по суті, є безпосередніми нащадками черняхівців», вони є найголовнішим племенем Русі. Вихідці з цього племені в пізніші часи заселили більшу частину України.
Лінію розвитку черняхівської культури продовжила пеньківська культура (V—VII ст.), яку пов’язують з пізніми антами. Вона названа так за пам’ятками поблизу села Пеньківка, що на річці Тясмин у Кіровоградській області. Згадувана київська культура, яка вважається відгалуженням пеньківської (з кінця II — початку ІІІ ст. н. е. до першої половини V ст. н. е.), також є прямою спадкоємицею черняхівської культури.
Україна стала місцем, де на початку нашої ери накопичувалися численні слов’янські племена в умовах піднесення часів черняхівської культури. Це процвітання, ймовірно, викликало демографічний вибух у слов’ян та значною мірою у слов’янізованих на той час сарматів, що були об’єднані в Антський союз племен.
Ці демографічні рухи зумовили заселення антами обширних територій: Балкан, Паннонії, частини сучасної Польщі, де згодом розвинулися сьогоднішні слов’янські народи.
На думку багатьох дослідників, піднесення слов’ян у середині І тис. н. е. відбулося, зокрема, і внаслідок об’єднання на Волині дулібського союзу племен, який об’єднав більшу частину слов’ян Правобережної України.
Починаючи з О. О. Шахматова, різні дослідники не раз наголошували, що літописні східнослов’янські племена у мовно-культурному відношенні утворювали 3—4 групи. У південно-західній групі племен (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, частково сіверяни) вбачали праукраїнців, у північно-західній (дреговичі, кривичі, радимичі) — прабілорусів, у північній (ільменські словени) — прановгородців, у північно-східній (в'ятичі) — праросіян.
Літопис Руський відносить до слов’ян лише наступні племена: «поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, волиняни». Літописцем до слов’ян не зараховано племена радимичів і в’ятичів — безпосередніх предків сьогоднішніх росіян.
За матеріалами книги Олександра Палія "Ключ до історії України"
До теми:
