Актуально
22115 переглядів
 |
Кризи на паливному ринку України виникають, за останні роки, із дивною періодичністю. Проте, «універсальному» уряду проффесіоналів до цього явища не звикати, адже перша відчутна криза на роздрібному ринку паливно-мастильних товарів виникла саме за першого прем’єрства Януковича.
Хоча тоді її якось подолали без особливого галасу – адже в системі влади Кучми всі владні механізми діяли, як кажуть «ринково» (тобто, за «базар» - отвєтиш»), прозоро й гласно. Тоді глас президента Кучми, який готував на президентські вибори «єдиного кандидата від влади» в особі Януковича, був почутий московським монополістом, в особі трейдерів українського ринку й апетити «братнього» сусіда було задоволено реверсом нафтопроводу «Одеса-Броди» та кабальною угодою із ТНК, ну й зрозуміло, хоч і невеличким, але підвищенням роздрібних цін на паливно-мастильні матеріали. А як же ж монополісту не підзаробити? Тим більше на ринку, де фактично не існує конкуренції, тобто ніби існує, але виключно у межах одного «стратегічного» постачальника.
Вдруге, відчутне потрясіння паливно-мастильного ринку в Україні сталося вже за «помаранчевого шабашу» уряду Тимошенко. Як відомо, тоді Юлія Володимирівна діяла зовсім не по-жіночому твердо, що спонукало ображених представників монополіста поскаржитися «любим друзям» президента. Зрозуміло, що видатного економіста глибоко засмутили не ринкові методи, які намагалася застосувати тендітна прем’єрка щодо чоловіків із чіткими матеріальними інтересами, за що він вибачився сам й примусив це зробити Тимошенко. Одним словом – знову всі сторони залишилися задоволені, а головне при своїх інтересах. Тобто, ціни на пальне все однаково зросли, тільки не настільки, як намагалися це зробити трейдери ринку. Надалі, ціни не зупинилися, але зростали тихо, без зайвого галасу і із «залізною» аргументацією – мовляв така кон’юнктура світового ринку. Розважливі українці, як невід’ємна частина світового економічного простору, – мовчки платили. Щоправда, так само мовчки підвищуючи ціна на товари й послуги, що за визнанням уряду Єханурова, в цілому сприяло загальному зростанню добробуту населення (особливо тієї частини, що працює на означеному ринку). Щоправда, перед тим, як покинути прем’єрське крісло, Тимошенко таки зуміла трохи вгамувати жагу прибутків російських монополістів, знявши митні обмеження на ввезення паливно-мастильних товарів із інших країн: Білорусі, Балтії, що утруднювало створення ситуації штучного дефіциту на внутрішньому ринку держави. Діючи у такий спосіб, той самий скандальний уряд, навіть розробив програму побудови нових НПЗ, аби держава мала змогу впливати на ціноутворення на власному ринку. Про те, наскільки цим переймався уряд Єханурова – певних відомостей немає. Принаймні – на словах не заперечував, а щодо діла, так в Україні нічого швидко не робиться, особливо в частині, яка зачіпає чиїсь монопольні інтереси.
Чи тільки монополізм трейдерів паливно-мастильного ринку впливає на внутрішнє ціноутворення? Можна із цілковитою впевненістю стверджувати, що монополісти вигідно для себе використовують особливості національного ринку, фундамент якого, залишається практично незмінним із часів СРСР. Очевидно, що окрім монополізму, одним із головних чинників зростання внутрішніх цін на пальне є структура споживання.
А вона прямо пов’язана із технологічною сезонністю аграрного виробництва в Україні. Це при тому, що Україна, поки що не ввійшла у число світових лідерів із виробництва сільгосппродукції, а велика частина найродючих чорноземів вже котрий рік «відпочиває під парами». Попри діючий піарівський закон «Про пріоритетний розвиток села» і сезонні гучні зойки аграрного лобі у парламенті, яке за сталою радянською традицією, ще досі намагається прямо у сесійній залі й сіяти, й збирати врожаї. Проте не для кого не є таємницею, що технологічний машинний парк українських селян складається, здебільшого, із музейних експонатів радянського сільгоспмашинобудування, розбавленого застарілою або неякісною технікою іноземного виробництва. Відтак, споживання пального звичайного українського трактора чи комбайна вже наблизилося до показників важкого танку того ж радянського виробництва і стрімко зростає, плавно наближаючись до авіаційної техніки. Невже селяни настільки консервативні, що не бажають працювати на новітній, комфортабельній та високопродуктивній техніці? Як на мене, із психічним здоров’ям у сільських працівників все в порядку. Не все порядку лише в одного, але головного гравця цього ринку – державно-бюрократичної системи, де на ключових посадах залишаються вихованці колгоспоно-радгоспної системи господарювання. Бо саме вони, а ніхто інший, лобіювали нормативні владні документи із штучного стримування цін на аграрну продукцію, що спричинило вимивання обігових коштів суб’єктів господарювання. А діюча система субсидування та різноманітної дотаційності породжує хіба що корупцію та прогресуючу клептоманію. Як ілюстрацію – можна привести сучасний стан вітчизняного сільськогосподарського машинобудування, яке фактично і свідомо знищено державними посадовцями ще до середини 90-х років минулого століття. Та попри очевидне, жоден уряд: і при Кучмі, і при Ющенку цим не надто переймається. Очевидно, селюки Кучма й Ющенко люблять рідне село таким, яким воно є традиційно: колгоспним, відсталим, у багнюці бездоріжжя та із сільськими пролетарями, яким вже точно втрачати немає чого, окрім класичних марксистсько-ленінських кайданів, які продовжують традиційне мотичне землеробство у посткомуністичних кібуцах. До остаточної «пролетаризації» обкрадених власною державою селян залишилося зовсім небагато: лишень запустити «ринок» землі та скупити за ваучерними схемами земельні паї. І колгоспно-радгоспна номенклатура стане новітніми поміщиками, справжніми «новітніми українськими»….
Другим надто впливовим фактором ціноутворення на внутрішньому паливно-мастильному ринку є сучасний стан нафтопереробної промисловості. Українські НПЗ ще у 90-х були задурно приватизовані, за прямого сприяння президента Кучми, іноземними нафтотрейдерами. Практично всі технологічні потужності цих підприємств були побудовані ще за часів СРСР і зміна власника аж ніяк не спонукала його до модернізації виробництва. А навіщо? Адже монопольне становище і можливість тиску на українську владу не стимулюватимуть власників НПЗ до «зайвих» витрат на модернізацію виробництва, побудову нових, сучасних потужностей. Тим більше, що аналогічна ситуація спостерігається в них на батьківщині, у Росії. Потреба в паливно-мастильній продукції щороку стрімко зростає, пропорційно збільшенню автомобільного парку, отже наявність дефіциту пального – «залізна» мотивація до зростання ціни, а відтак, при мінімальних витратах на виробничий процес, зростанню чистих прибутків оператора ринку. Запровадження ж нових технологічних потужностей – збільшить виробництво, а відтак наповнення ринку. Як тоді мотивувати зростання відпускних цін? Тим більше, що ступень інтеграції українського внутрішнього ринку паливно-мастильних товарів у загальносвітовий – суто умовна. Тобто, базується виключно на одній умові – постачанні російської нафти. При тому, враховуючи реальний стан державно-чиновницького апарату, впливом власної здобичі нафти в Україні на ціноутворення, можна користуватися хіба що, як агітаційно-проганадистським гаслом для народу.
Але повернемося до «універсального» уряду Януковича. Сьогодні Юрію Бойку, який нещодавно, як лідер Республіканської партії, виступав експертом-опозиціонером із питань ТЕК і публічно оцінював компетентність урядовців Тимошенко й Єханурова, доведеться самому вирішувати паливну проблему. При чому, за словами прем’єра, «виключно ринковими механізмами». І варіант вже заявлений – «шляхом підписання Меморандуму». Що в принципі означає: відбудуться торги між монополістом та урядовцями, при тому, напевно, уряд поступиться чимось, що задовольнить вимоги монополіста-продавця. Сподіватися, що у найближчий час буде вирішено хоча б одну із згаданих раніше проблем – напевно не варто, хоча б тому, що і в нинішнього «універсального» прем’єра Януковича, та й у міністра ТЕК Юрія Бойка раніше вже був час щоб, бодай, розпочати робити перші кроки у вирішенні хоча б головних проблем ринку пального. В усякому разі, можна не мати сумніву, що один, із двох названих, урядових керівників про зазначені проблеми знає й напевно більш досконало, ніж ми. Та знати – не означає знімати проблему, чи хоча б намагатися це робити. Значно простіше вдатися до сумнівного піару: підписати черговий Меморандум, Універсал чи інший декларативний документ із гучною назвою, який, зрозуміло, нікого ні до чого не зобов’язує. Просто, що зімітувати бурхливу діяльність та показати народним масам виборців, що «великий вождь» дбає про «маленького українця».
Тільки зрозуміє це той самий «маленький українець» так, як того бажає «великий вождь»? Це дійсно проблема, бо чим вище ціни на цінниках – тим менше віри ймуть пересічні виборці словам великих обраних. Навіть, якщо вони проффесіонали і затяті «антикризовики». І ми маємо приклади, чим цей народний терпець іноді уривається.
Тим більше, що нинішня криза перша в історії цього «універсального» уряду, але далеко не остання.
Публiкацiї за темою «Політмаразми»:
