Сталінізм. Ланка, якої бракує у передісторії Холокосту

На тлі сучасної Росії. Роздуми над листуванням ціною в два мільйони людських життів.

У Російському державному архіві соціально-політичної історії (колишньому СРСР Партархиве) зберігається вражаючий документ. Це лист начальника Переселенського управління при СНК СРСР Євгенія Чекменева голові Ради народних комісарів Вячеславу Молотову від 9 лютого 1940 року.

Ось його повний текст:
СССР

Переселенческое управление при Союзе ССР

9 февраля 1940 г.

№ 01471с

г. Москва, Красная площадь, 3

Телеграфно - Москва Переселенческая

Телефон К 0 95-03

Председателю Совета Народных Комиссаров

т. Молотову В.М.

Переселенческим управлением при СНК СССР получены два письма от Берлинского и Венского переселенческих бюро по вопросу организации переселения еврейского населения из Германии в СССР - конкретно в Биробиджан и Западную Украину.

По соглашению Правительства СССР с Германией об эвакуации населения, на территорию СССР, эвакуируются лишь украинцы, белорусы, русины и русские.

Считаем, что предложения указанных переселенческих бюро не могут быть приняты.

Прошу указаний.

Приложение: на 6-ти листах.

Начальник Переселенческого Управления при СНК СССР Чекменев

Першим цей документ виявив і процитував російський історик Геннадій Костирченко в своїй книзі “Таємна політика Сталіна. Влада і антисемітизм”. У контексті його власного дослідження цей лист грав лише другорядну роль, і введення його в науковий обіг відбулося спочатку майже непоміченим для історіографії Холокосту.

Разом з тим вже одні імена німецьких відправників листа - якщо б вони були названі в листі - змусили б здригнутися. Якщо вважати, що листи з “Берлінського і Віденського переселенських бюро з питаннь організації переселення єврейського населення з Німеччини в СРСР” були підписані їхніми керівниками, а надійшли вони до Чекменева приблизно за тиждень до відправки ним листа Молотову, то відправниками мали б бути не хто інший, як Адольф Ейхман від Берлінського бюро, а від Віденського - Франц Йозеф Хубер. Останній змінив Франца Вальтера Шталеккера - майбутнього обер-ката євреїв Прибалтики - на посаді інспектора поліції безпеки і СД у Відні і здійснював загальне керівництво цілим рядом організацій, у тому числі і переселенським бюро. Реальним же керівником після від'їзду Ейхмана до Берліна став його колишній заступник штурмбанфюрер СС Алоіз Бруннер (Alois Brunner), в січні 1941 року призначений на цю посаду і офіційно. Але над всіма ними стояв керівник РСХА і протектор Богемії і Моравії Райнхард Гейдрих.

А ось ім'я їх московського кореспондента - Євгена Михайловича Чекменева - мало що говорить навіть досвідченому російському історикові. Він народився в 1905 році і помер 21 квітня 1963-го. З 1927 року в партії, закінчив Московську академію соціалістичного землеробства та Інститут червоної професури, з 1938 року - на відповідальних номенклатурних посадах. З червня 1939-го по квітень 1941 року Чекменев керував переселенським рухом: він був начальником і головою колегії Переселенського комітету (згодом Переселенського управління) при РНК СРСР. З квітня 1941 року заступник наркома землеробства СРСР, а з 1948-го - начальник Головного управління полезахисного лісорозведення і, видно, заступник міністра радгоспів СРСР. Пізніше - заступник голови Держплану СРСР, а з 1961 року заступник голови Комітету заготівель.

Переселенське управління, до якого надійшов запит з Берліну та Відня, дійсно, було найбільш коректним адресатом для Ейхмана та його колег. То було відомство, що відповідало в СРСР за планування і організацію планових державних переселень, що здійснювалися, в основному, на добровільній основі. Цим воно відрізнялося від Головного управління таборів НКВД (ГУЛАГ), що відповідало за насильницькі переселення (депортації) засуджених і поміщених, та Відділу спецпоселень НКВД, що відповідав за депортації адміністративно-репресованих. Втім, якби німецькі колеги написали в НКВД, Лаврентієві Берії, вони б теж не промахнулися.

На жаль, ні “Додатку на 6-ти листах” (а це, швидше за все, оригінали листів з Німеччини разом з їхніми перекладами), ні інших супроводжуючих матеріалів - ні в російських, ні в німецьких архівах - виявити поки не вдалося.

Проте сутність відсутніх німецьких листів, які передав Чекменев зрозуміла чітко: Гітлер пропонує Сталіну забрати собі всіх євреїв, що опинилися до цього моменту на території “Третього Рейху”. Але документ містить не тільки питання, але і таку ж лаконічну відповідь на це питання: дякуємо за утішну пропозицію, але забрати ваших євреїв, даруйте, не можемо!

Але для того, щоб краще зрозуміти як питання, так і відповідь, спробуємо поглянути на листи з Берліну і Відня, як мінімум, з трьох різних точок зору - з перспектив відправника, адресата і їхніх взаємин на той момент, коли листи замислювалися і писалися.

Рідксне фото: Гітлер зустрічає Ріббентропа після підписання Пакту у Москві

З перспективи відправника

Отже, не названими в посланні Чекменева авторами листів з Відня і Берліну були, за службовою відповідностю, тільки Алоіз Бруннер (або Франц Йозеф Хубер) та Адольф Ейхман. З подальшого, проте, стане ясно, що головним двигуном всієї інтриги був, швидше за все, Ейхман.

З 1 жовтня 1934 року він служив в Головному управлінні СД, референтом у рефераті II 112 (Referat Juden). У цьому єврейському (точніше, антиєврейському) рефераті він займався питаннями форсування єврейської еміграції з Німеччини, вивчав іврит та ідиш, знайомився з сіоністськими лідерами. У 1938 році, незабаром після березневого аншлюса Австрії, його переводять референтом того ж антиєврейського реферату II 112 до Відня, в Управління керівника СД в регіональному управлінні СС “Дунай”, начальником якого був інспектор поліції безпеки і СД штандартенфюрер СС Франц Вальтер Шталеккер.

Єврейська еміграція з Відня стикалася в цей час з непередбаченими труднощами бюрократичного порядку: євреї, в еміграції яких держава була така зацікавлена, тижнями були вимушені простоювати в чергах. Однією з причин тому, було першочергове оформлення документів заможним і платоспроможним євреям, які наймали для цього німецьких адвокатів з потужними зв'язками, за що платили їм за це великі гроші, що, звичайно ж, було недоступне біднякам. Соціально (а не тільки національно) чутливий Ейхман заступився за єврейських бідняків та відновив, наскільки біло можливим, “справедливість” в черзі на викидання з батьківщини. Оформлення необхідних паперів коштувало близько 1000 рейхсмарок і тривало від двох до трьох місяців.

Розпорядженням рейхськоміссара по возз'єднанню Австрії з “Третім Рейхом” гауляйтера Йосипа Бюркеля (Josef Bьrckel) від 20 серпня 1938 року у Відні було створено Центр з [здійснення] єврейській еміграції (Zentralstelle fьr jьdische Auswanderung) - спеціальний орган у складі імперського Міністерства внутрішніх справ, покликаний всесторонньо регулювати (у сенсі квапити й прискорювати) еміграцію австрійських євреїв і уповноважений видавати їм дозволи на виїзд. У компетенцію Центру, що розташовувався в цілком символічному місці - колишньому палаці Ротшильда на Prinz-eugen-str., 22, входило створення всіх необхідних умов для еміграції, включаючи переговори з країнами-реципієнтами, забезпечення емігрантів необхідними сумами валюти, взаємодія з туристичними та транспортними агентствами, що були задіяні у вирішенні технічних питань еміграції, спостереження за єврейськими організаціями з погляду їхнього ставлення до політики еміграції євреїв, видання відповідних інструкцій і постійне керівництво цим процесом. Номінальним керівником Центру був Шталеккер, а його заступником і керівником - унтерштурмфюрер СС Адольф Ейхман, його фактичний ініціатор, організатор і голова.

Спочатку повноваження Центру обмежувалася тільки двома гау (провінціями) - Віднем і Нижнім Дунаєм. Проте до кінця 1938 року його компетенція була поширена на всю Австрію (Остмарк). Із спрощенням валютних трансферів та із залученням до оформлення необхідних документів Віденської єврейської общини, час обробки заяв вдалося скоротити до восьми днів. Як характерне ноу-хау Ейхмана можна відзначити принцип самофінансування Центру: він здійснювався не на бюджетні кошти, а за рахунок спеціального еміграційного збору, що стягувався з виїжджаючих євреїв. В підсумку - за перші два з половиною місяці своєї діяльності Центр випровадив з Австрії 25 тисяч євреїв, а всього за перші півтора роки його існування близько 150 000 австрійських євреїв було вимушено, з його люб'язною допомогою, покинути країну. Організації, аналогічні віденському Центру, були створені також в Празі і Остраві.

На початку листопада 1938 року, тобто всього за декілька днів до Кришталевої ночі, Ейхман направив до Берліна штурмбанфюреру СС Еріху Ерлінгеру (Ehrlinger) звіт про діяльність Центру, в якому, зокрема, нагадував про висловлену ним, ще в початку 1938 року, ініціативу організувати аналогічний орган у всєїмперському масштабі. Події 9 листопада додали багато нового в антиєврейську проблематику, так що рішення Гейдріха скликати в суботу, 12 листопада, нараду в РСХА, присвячену здісненю стратегії Рейху в єврейському питанні, не виглядає дивовижною. На цій нараді Герман Герінг, від імені Гітлера, підкреслював перспективи плану “Мадагаскар”, а Ейхман доповів про свій віденський досвід і про доцільність відкриття в Берліні центру, аналогічного віденському.
Попри погромні настрої Кришталевої ночі, “остаточне рішення єврейського питання” у той час планувалися переважно у категоріях еміграції, а не ліквідації. У своєрідному еміграційному ражі Ейхман добалакався навіть до того, що в середині лютого 1939 року, посилаючись на більш ніж двократний спад динаміки заяв на еміграцію, він запропонував звільнити з Дахау і Бухенвальду всіх австрійських євреїв, увязнених туди після 9 листопада 1938 року, та відправити їх світ за очі за кордон. Ця пропозиція, проте, не зустріла ніякого розуміння в СС: Генріх Мюллер відкинув її у досить категоричній формі.

Попри протистояння єврейській імміграції з Рейху з боку країн-реципієнтів, показники еміграції і на початку 1939 року були достатньо високими. Досягнуто це було частково завдяки поїздкам за рубіж керівників Віденської єврейської общини і Палестинського бюро (останнє домагалося тоді для Австрії половинної квоти на легальний в'їзд до Палестини), збільшенню числа так званого “китайського транспорту” та заходам щодо професійної перепідготовки емігрантів. “Китайський транспорт” служив, наскільки можна судити, лише частково для переселення до Шанхаю, але головним чином - для нелегальної імміграції до Палестини.

Але минув ще якийсь час, поки пропагований Ейхманом орган було дійсно організовано Гейдріхом у Берліні. Це відбулося наступного дня після того, як Гітлер висловив у Рейхстазі, 30 січня 1939 року, свої уїдливі слова про поведінку демократичних країн, що проливають сльози про долю знедолених німецьких євреїв і водночас відмовляють їм у в'їзних документах. Ще через вісім днів зі схожими заявами виступив і Альфред Розенберг, чиєю шокованою аудиторією були дипломатичний корпус та іноземні журналісти: він зажадав від Англії, Франції та Голландії створення єврейського резервату на 15 мільйонів осіб десь на Мадагаскарі, в Гайані або на Алясці.

Нова організація отримала назву “Імперський центр по єврейській еміграції” (Reichszentrale fьr Jьdische Auswanderung). Отримавши призначення її очолити з 1 жовтня 1939 року, Ейхман покидає Відень і повертається до Берліну. Тут, разом з клопотом про еміграцію, він приступає і до планування примусового переселення євреїв з щойно - 12 жовтня - створеного “генерал-губернаторства для окупованих польських областей”, а також усередині нього і якщо знадобиться, то і з нього. А 21 грудня 1939 року Гейдріх призначив Ейхмана головою спецреферату IV D 4 (Referat Auswanderung und Rдumung) в РСХА, покликаного координувати всі переселення євреїв і поляків на окупованій польській території. У підсумку Ейхман став справді ключовою фігурою не тільки у розробці концепції, але й в реалізації всіх програм і проектів з рішення "єврейського питання”.

Їхнім вінцем стане, кінець кінцем, організація транзитних таборів в західноєвропейських країнах та широкої мережі гетто при залізничних вузлах в окупованих областях на Сході, зосередження в них мільйонів євреїв - з подальшою їхньою депортацією в концтабори та табори знищення. Як практику, йому ще багато що належить обдумати, освоїти і удосконалити. До пізнань в царині іудаїки і гебраїстіки доведеться додати і відомості з хімії і фізіології людини, що допомагають знайти правильне рішення при відповіді на таке, наприклад, нелегке питання: який із отрйних газів, що випускаються промисловістю, ефективніший і рентабельніший під час ліквідації відповідних порцій людського матеріалу. І глибоко помиляються ті, хто вважає його за клерка, кабінетного щура в нарукавниках: відрядження в гетто і концтабори доводять зворотне.
Першою акцією Ейхмана в Берліні стала так звана операція “Нісько”. Після окупації Польщі у вересні 1939 року, в німецьких руках опинилися майже вчетверо більше євреїв, ніж їх було в Німеччині до приходу нацистів до влади, - близько двох мільйонів осіб Близько півмільйона з них проживали на землях, інкорпорованих безпосередньо в Рейх (два новоспечених райхсгау - Данциг-хахідна Пруссія і Вартеланд, що увібрав в себе Позен і східну частину Верхньої Силезії). Депортації та звільнення їх від єврейського населення здавалися, саме собою, зрозумілим і першорядним завданням. Але виникало питання: а куди? Де це тихе, видалене і не призначене для “німеччизації” місце? Де буде відроджена російська смуга осілості для євреїв в її німецького виконання?

Впродовж вересня відповідь на це питання шукали усередині майбутнього генерал-губернаторства: обговорювалися ідеї “єврейської держави” поблизу Кракова або “імперського гетто” в Любліні або поблизу Любліна. Вже в середині вересня 1939 року відповідні чутки поповзли серед єврейського населення колишньої Польщі і навіть просочилися у пресу. Наприкінці вересня Гітлер кілька разів висловлювався про бажання переселити все єврейство, у тому числі і німецьке, абикуди до Польщі, між Віслою і Бугом.

Отже нічого дивовижного не було в тому, що Ейхман і Шталеккер, за вказівкою начальника гестапо Мюллера від 6 жовтня 1939 року про депортацію євреїв з Відня, Катовіц і Острави, 12 жовтня виїхали на триденну рекогносцировку в зону, у той час, ще тимчасово контрольовану Червоною армією, та зупинили свій вибір на просторі площею 20 тисяч квадратних кілометрів між Віслою, Бугом та Сяном із столицею в Любліні.

У цю резервацію, на їхню думку, повинні були звозити всіх євреїв зі всієї Европи, але насамперед з Німеччини, Австрії, колишньої Чехословаччини та Польщі. Тим самим вона планувалася, як найважливіша складова частина стратегічного плану з радикальної етноструктурної перебудови Східної Европи під час її німеччизації. 7 жовтня 1939 року фюрер призначив Гиммлера рейхськоміссаром з зміцнення німецької народності: у цій якості він повинен був займатися і питаннями депортацій поляків з районів, намічених для суцільної аріїзациі (наприклад, з Данцига і Вартегау). Поляків передбачалося частково переселити в райони, що звільняються від євреїв, так що зв'язок всіх цих зусиль з тим, що неподалік робив Ейхман, був безпосередній.

Власне депортації євреїв почалися без будь-якого розгойдування - 9 жовтня 1939 року було віддано наказ про депортацію з Острави-Моравської та Катовіц, а 10 жовтня - з Відня. Євреїв примушували підписувати заяви про їхній, нібито добровільний переїзд у “табір для перенавчання”. Станціями їхнього відправлення були Вена, Острава-Моравська і Катовіце, а також Прага і Сосновіце, а прибуття - головний табір Нісько на річці Сян, а також проміжний табір в селі Заріччя на протилежному березі. Обидва табори були зовсім неподалік від радянського кордону, і деяким євреям вдавалося навіть втікти в СРСР.

Перший ешелон з 875 євреями був зібраний 17 жовтня і відправлений з Острави 16 жовтня 1939 року, по шляху, 20 жовтня, він підібрав частину євреїв в Катовіце і того ж дня прибув в Нісько. Всього з 17-18 по 29 жовтня в Нісько прийшло шість ешелонів, в яких знаходилося 4-5 тисяч осіб.

З собою дозволялося брати до 50 кілограмів багажу, що вміщується в сітці вагону над зайнятим местомом. Прилади і інструменти можна було здати в багаж. Дозволялося мати: два теплі костюми, зимове пальто, плащ, дві пари чобіт, дві пари нижньої білизни, хустки, шкарпетки, робочий костюм, спиртівку, гасницю, столовий прибор, ніж, ножиці, кишеньковий ліхтарик із запасною батареєю, свічник, сірники, нитки, голки, тальк, рюкзак, термос, їжу. Грошей - не більше 200 рейхсмарок. Звільнення від переселення було можливе або унаслідок хвороби (офіційно засвідченою), або за наявності документів, які підтверджували еміграцію в іншу країну.

Здавалося, що в резервату Нісько-на-Сяні було велике майбутнє. Тим часом вже 27 жовтня депортації були припинені, головним чином з-за протесту тільки-но призначеного на посаду генерал-губернатора Ханса Франка, що бажав всю свою вотчину бачити і зробити “юденфрай”. При цьому сам табір в Нісько був закритий тільки в червні 1940 року, коли всі його мешканці були повернені до місць, звідки їх привезли.

Так що ж, відомча влада, хай і СС, програла владі територіальній? Навряд чи - що б не казав собі Франк. Швидше за все, тут конфліктуючими сторонами були дві внутрівідомчі сили або, ще точніше, два взаємодоповнюючих, але разом з тим і конкуруючих “проектів” “Третього рейху” - єврейська еміграція і німецька імміграція.

Їхні інтереси зіткнулися прямо: перші кораблі з Риги і Ревеля (Таліну) прибули до Данцигу практично в ті ж самі дні, що і перші віденські євреї в Нісько, - в другій половині другої декади жовтня. Всього з Прибалтики і Волині планувалося переселити у Вартегау близько 200 тисяч фольксдойче, але саме Вартегау, відповідно, потрібно, перед цим, прискорено звільнити від євреїв та поляків.

Спочатку мова йшла про необхідність переселити звідти до кінця 1940 року 80-90 тисяч євреїв і поляків, а потім ще близько 160 тисяч одних тільки поляків.

Але сил на все не вистачало, і пріоритет був відданий саме завданню імміграції, що підштовхувався і ще одним чинником: вже в кінці жовтня СРСР ввів свої війська в прибалтійські країни, і Німеччина, як ніхто інший, твердо знала, що за цим відбудеться анексія.

Додатковим серйозним чинником стала і нова ідея-фікс отримання єврейського резервату - так званий план “Мадагаскар”. Сам по собі цей екзотичний острів, як місце можливого єврейського заселення, вперше виник ще в початку століття, в суто єврейсько-сіоністських кругах. Першою країною, що підняла питання про еміграцію сюди єврейського населення, стала, проте, не Німеччина, а Польща, яка в 1937 році навіть посилала на острів спеціальну польсько-єврейську комісію. Самі євреї поставилися до цієї ідеї саркастично, французи - украй стримано, а мадагаськарці - гаряче протестували проти неї.

Але сама ідея не забулася, і в 1938-1939 роках, особливо після провалу конференції в Евіані, її підняли на щит нацисти. План “Мадагаскар” вбачався їм найменш хворобливим засобом з обез'еврєїванія Європи, причому як можлива “альтернатива” французькому Мадагаскару дебатувалися ще й британська Гвіана та колишня німецька Південно-західна Африка. У грудні 1939 року міністр закордонних справ Німеччини Іоахим фон Ріббентроп виклав Папі Римському мирний план, що передбачав, серед іншого, і еміграцію німецьких євреїв: як країни еміграції, в цьому плані, розглядалися Палестина, Ефіопія і той самий Мадагаскар. Акції Мадагаскару підскочили особливо високо після поразки, нанесеної Німеччиною Франції: переможець зажадав собі мандат на управління островом. На початку червня 1940 року начальник єврейського відділу в Auswдrtiges Amt Франц Радемахер представив план, згідно якого 25 тисяч французів покинуть тропічний острів, Німеччина організовує на ньому військово-морську і військово-повітряну бази, а на неокуповану частину Мадагаскару завезуть 4-5 мільйонів євреїв, які займатимуться сільськогосподарською діяльністю під наглядом поліцай-губернатора, що призначається Гиммлером.

Втім, на думку Арно Люстігера, і “Мадагаскар” був вже цілком людоїдським проектом: цей “райський острів” в кліматичному відношенні мало нагадував рай для європейських євреїв, і по-справжньому акліматизуватися там вони, швидше за все, не змогли б. Від цього плану серйозно відмовилися тільки на початку осені 1940 року, коли Гітлер ухвалив рішення про напад на СРСР.

Таким чином, листи Ейхмана і Шталеккера Чекменеву документують досі абсолютно невідомий проект “Рішення єврейського питання” - за допомогою еміграції, евакуації або депортації (як її не називай) німецько-австрійського, чеського і польського єврейства в СРСР. Якщо датувати зародження і обговорення ідеї груднем 1939-го - січнем 1940 року, а посилку листів (видно, дипломатичною поштою) - кінцем січня 1940-го, то російський проект Ейхмана (назвемо його умовно проект “Біробіджан”) лягає прямо між епіцентрами двох інших крупних проектів депортацій - експерименту “Нісько” і плану “Мадагаскар”.

Є підстави вважати, що, як і у випадку з Нісько, це була якщо не імпровізація, то вже чисто відомча ініціатива РСХА. Якщо це було б інакше, то і генерал-губернатор Ханс Франк був би в курсі таких багатообіцяючих планів, а він, судячи з усього, нічого про таку блискучу перспективу депортації не знав. В усякому разі, в своєму узагальнювальному огляді майбутніх кампаній з масового переселення в генерал-губернаторстві, він її жодного разу прямо не згадав.

У кожному з трьох проектів, німці сподвалися на ту чи іншу конкретну надія: у проекті “Біробіджан” це була, напевно, надія на “жидо-большевистский” Інтернаціонал, а також, можливо, розрахунок на неминуче розчарування радянської сторони результатами вербування на переїзд в СРСР серед біженців з числа українців і білорусів з генерал-губернаторства.

Втім, у кінці літа і на самому початку осені 1940 року декілька десятків або сотень віденських євреїв все-таки пройшли через Біробіджан. Це були ті щасливчики, які зуміли отримати через “Інтурист” транзитну радянську візу і були доставлені транссибірським експресом в Маньчжоу-го для подальшого слідування до Японії, Шанхаю або на Філіппіни. Згідно даним професора Хо Хіна з Нанкинського університету, цей залізничний коридор відкрився не раніше 11 червня 1940 року (після того, як доставка морським шляхом стала неможливою) і закрився не пізніше за 7 грудень 1941-го.

Наступний “короткостроковий проект” єврейської депортації був сформульований, швидше за все, на нараді у Ейхмана в Берліні, що відбулася 17 грудня 1940 року. Для звільнення місця для фольксдойче, що очікувалися з Бесарабії, Буковини, Добруджі і Литви, до виселення в генерал-губернаторстві було намічено не менше 831 тисячі поляків і євреїв, плюс ще 200 тисяч осіб - на користь побудови армійських полігонів. Фактичні депортації почалися в кінці січня, охопили 25 тисяч осіб, зокрема 9 тисяч євреїв, а 15 березня 1941 року - в корий раз! - були припинені: підготовка до нападу на СРСР і чисто військові пріоритети зробили і ці плани нездійсненими.

Перемога над СРСР і окупація більшої частини його європейської території відкривала перед стратегами антисемітизму абсолютно нові і ще принадніші перспективи “остаточного рішення єврейського питання”. Європейських євреїв було б досить депортувати на Крайню Північ або до Сибіру, де вони, швидше за все, і самі безслідно зникли б.

Але провал бліцкрігу розвіяв і цю задумку фюрера, що так і не отримала грунтовного розвитку. Але не можна не пригадати і того, що в кінці 1941 року ціла серія ешелонів доставила німецьких євреїв з Берліну, Кельну і Гамбургу до Риги і Мінська, де всі вони незабаром - або ж з деяким відстроченням - були знищені.

Переселення польських євреїв у гетто

З перспективи адресата

Згідно з сталінським визначенням, той, і лише той, народ заслуговує на позначення нації, який має в своєму розпорядженні власну, національну, територією і державністю. З цієї точки зору євреї, ясно (у очах Сталіна) будучи нацією, рішуче не підпадали під його дефініцію: вихід з теоретичної безвиході міг бути знайдений тільки в створенні єврейської державності, і краще всього - в межах СРСР. Це дозволило б одночасно вирішити ще два важливі завдання - внутрішньополітичне і міжнародне: по-перше, розвантажити ареал розселення єврейської бідноти до СРСР, нав'язаного йому смугою осілості царської Росії і явно аграрно-перенаселеної, а по-друге - перехопити у сіоністського проекту і міжнародну єврейську імміграцію, а з нею - й пристойний капітал. Потенціал внутрішньої міграції оцінювався в сотні тисяч чоловік, а міжнародній імміграції - в десятки тисяч.

Звідси - велика кількість альтернативних проектів аграрного переселення євреїв, що обговорювалися в СРСР вже в 1920-і роки. Перші два проекти висунула єврейська секція РКП(б) на чолі з Абрамом Брагиним: це створення Єврейської республіки або в Білорусії, або на території Північного Криму, степової смуги України і Чорноморського побережжя (аж до меж Абхазії). Пізніше цей проект стискувався до організації єврейської республіки в одному тільки Північному Криму і розселення там приблизно 280 тисяч євреїв.

Проблемою створення національної державності євреїв спеціально займалися Держкомітет по земельному облаштуванню єврейських трудящих при президії Ради національностей ЦВК СРСР (КОМЗЕТ), який очолював Петро Смідовіч, і Суспільний комітет із земельного облаштування єврейських трудящих (ОЗЕТ) на чолі з Юрієм Ларіним (Михайло (Міхоел) Лурье). На Заході в особі “Агро-джойнта” з'явився багатий спонсор, що обіцяв в жовтні 1922 року, що разом з іншими благодійниками виділити на це 1 мільйон 240 тисяч доларів. Згори цю ідею лобіювали Лев Троцький, Лев Каменев, Микола Бухарін, Георгій Чичерін, Михайло Калінін і голова Всеукраїнського ЦВК Григорій Петровський. Серед її супротивників - нарком землеробства РРФСР Олександр Смирнов, нарком юстиції України Микола Скрипник і секретар ЦК КПУ Еммануїл Квірінг. Вважається, що позиція самого Сталіна була нейтрально-доброзичливою.

І проте КОМЗЕТ ухвалив рішення про заселення вільних площ в районі вже існуючих єврейських колоній на півдні України і Північного Криму. 11 лютого 1926 року була створена комісія під головуванням Михайла Калініна, за поданням якої, Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення, що наголошувало: “Тримати курс на можливість організації автономної єврейської одиниці за сприятливих результатах переселення”. На з'їзді ОЗЕТ, що проходив в листопаді того ж року, Калінін вітав ідею автономії “...в рамках великого завдання збереження єврейської національності”, для вирішення якого, за його словами, необхідне було “...пертворити значну частину єврейського населення в осіле селянське, землеробське, компактне населення, вимірюване, принаймні, сотнями тисяч”. Цю заяву, за аналогією з відомою “Декларацією Бальфура”, охрестили “Декларацією Калініна”.

У 1922-1936 роках у Північному Криму і в Україні було створено п'ять єврейських національних районів, 213 єврейських колгоспів з 11 тисячами господарств і більше 40 єврейських сельхозпоселень. Чисельність євреїв в Криму незмінно зростала і досягла у 1939 році 65 тисяч осіб: на них припадало 8% міського і 3% сільського населення Криму. Водночас привілеї євреїв в землеустрої, їхня підтримка з-за кордону сільгосптехнікою, насінням і племеною худобою викликали заздрість і масовий антисемітизм у слов'янських сусідів, які, страждали від малоземелля. У підсумку, ідея єврейської державності у Тавріді була зустрінута в багнети й не пройшла.

У роки війни єврейське населення Криму зникло з лиця землі: німці винищили тут не менше 67 тисяч євреїв і кримчаків (караїмів не чіпали). У 1944-1946 роках за ініціативою Єврейського антифашистського комітету знов розглядався “Кримський варіант” єврейської державності - і з тим самим успіхом. Ідею підтримав Молотів, але цього разу її запеклим супротивником виявився сам Сталін.

Проект, що найбільш вдався (або, принаймні, що не повністю провалився), - далекосхідний: переселення єврейських аграріїв на чотири з половиною мільйони гектарів родючих і незаселених земель в районі річок Біра і Біджан у лівобережжі Амуру, закріплених за Комзетом ще в 1927 році. Намічалося переселити туди 60 тисяч осіб до кінця першої п'ятирічки і ще 150 тисяч - до кінця другої. До 1938 року загальна чисельність єврейського населення в області повинна була досягти 300 тисяч осіб.

Але за перші два роки (рахуючи від 1928-го) туди не переселилося й двох тисяч євреїв. Не допомогли ні примусова демобілізація євреїв-червоноармійців, ні рекламні кампанії за кордоном, ні навіть проголошення в цьому районі Єврейської національної автономії. За 1928-1933 роки сюди переселилося близько 20 тисяч радянських євреїв і півтора тисячі євреїв з Литви, але при цьому більше 11,5 тисяч (або майже три п'ятих) переселенців одночасно встигли покинути “Червоний Сион” в Приамур'ї. Замість 60 тисяч євреїв в Біробіджані до кінця п'ятирічки нараховувалося всього 8 тисяч. І хоча в 1927 році там була конституйована існуюча і понині Єврейська автономна область, глобальній конкуренції з сіонізмом і з його ідеєю зосередження євреїв в Палестині, Біробіджану і більшовизму витримати не вдалося.

Проте, голова правління “Агро-джойнта” Джеймс Розенберг вів переговори з Михайлом Калініним з приводу розміщення європейських євреїв в Біробіджані і обіцяв їм повне субсидування проекту. Уряд СРСР обнародував плани облаштування в 1935 році чотирьох тисяч сімей радянських євреїв і тисячі сімей євреїв-іноземців. Їхнє переселення, щоправда, обумовлювалося вельми тяжкими умовами:“...Всі що переселяються з-за кордону набувають радянське громадянство до в'їзду в СРСР і зобов'язуються не менше трьох років працювати в межах Єврейської автономної області. Відбір Озетом, переселенців, здійсновався, в основному, на території, що входила до Імперіалістичної війни до складу Російської Імперії. Переселенці в СРСР повинні мати при собі не менш як 200 доларів”.

Але насправді все було ще жорсткіше - квоти на в'їзд постійно зменшувалися. Так, в 1936-1937 роках було заявлено, що Біробіджан зуміє прийняти не більше 150-200 сімей з Польщі, Литви і Румунії - учених, інженерів і лікарів.

До цього часу в СРСР щосили розгорілися тотальні шпіономанія і встановився Великий терор 1937-1938 років, однією з перших і головних жертв якого були іноземці, що знаходяться в СРСР. Репресії знищили багато євреїв-іммігрантів, а також співробітників багатьох внутрішньоспілкових і міжнародних організацій, євреїв в СРСР, які практично займалися переселенням.

У 1938 році діяльність “Агро-джойнта” в СРСР була заборонена, і починаючи з 1938 року переселення іноземців-євреїв до Біробіджану стало практично неможливим. СРСР не виявив анінайменшої цікавості і до міжнародної конференції про глобальну долю єврейських біженців, скликаної за ініціативою США, яка відбулася на французькому курорті Евіан з 5 по 16 липня 1938 року.

Разом з тим саме в ці роки - і всіляко підкреслюючи при цьому свій інтернаціональний обов'язок - СРСР прийняв тисячі іспанських біженців. Інтернаціональні почуття стосовно супротивників і жертв націонал-соціалістичного терору в самій Німеччині обмежувалися лише небагатьма комуністами та їхніми сім'ями, а також деякими знаменитостями, на зразок чемпіона світу по шахах Еманнуїла Ласькера.

Проте, саме СРСР виявився практично єдиною країною, що прийняла у себе значну кількість єврейських біженців із західної Польщі, окупованої німцями у вересні 1939 року.

З спільної перспективи відправника і адресата

Після такого успішного військового розділу Польщі, успіхи німецько-радянської взаємодії продовжилися і в інших сферах, зокрема у царині обміну населенням. У тому ж жовтні 1939 року, після “визвольного походу” Червоної армії до Східної Польщі, була створена змішана німецько-радянська комісія з евакуації. Її радянським і німецьким співголовами були Максим Літвінов (навесні 1939-го знятий з поста наркома закордонних справ СРСР) і Курт фон Ремпхохенер (Kurt von Remphohener). Підписи обох стоять під “Угодою між урядом СРСР і урядом Німеччини про евакуацію українського і білоруського населення з територій колишньої Польщі, що відійшли в зону державних інтересів Німеччини, і німецького населення з територій колишньої Польщі, що відійшли в зону державних інтересів СРСР".

Головними уповноваженими по реалізації договору з радянського і німецького боків були майор (пізніше полковник) Я. Синіцин і оберштурмбанфюрер (пізніше штандартенфюрер) СС Х. Хофмайер, місцезнаходженням ставок обох був Луцьк на радянській стороні; цілий ряд представництв обох сторін діяли і в інших містах, як, наприклад, німецькі представництва в Львові, Стриї або Станіславі або радянські представництва в Горбі і Ярославі. Ця репатріація мала виключно етнічний вигляд: ні слов'яни, ні євреї, навіть якщо вони були членами “арійських” сімей, під її дію не підпадали, а арійцям настійно рекомендували розлучатися з таким “неповноцінним” і “небажаним” подружжям.

Перший транспорт з 1050 переселенцями був відправлений з Володимира-Волинського 20 грудня 1939 року. На початок нового, 1940-го року число перселенцв перевищило 26 тисяч осіб, а вся евакуація була завершена до 4 лютого, охопивши близько 130-131 тисячі. За іншими даними, до 8 лютого 1940 року було евакуйовано на захід до 128 тисяч осіб німецького походження, у тому числі і 15 тисяч поляків, що могли, на думку комісії, претендувати на “немецкість”.

Члени німецької комісії не приховували своєї гордості результатом, досягнутим в найкоротші терміни (всього за шість тижнів!) - майже повним очищенням колишньої Східної Польщі від залишків німецького населення. Лише украй незначна частина, не послухавши ні вмовлянь німецьких, ні погроз радянських властей, відмовилася від переїзду: це були в основному баптисти й католики, що побоювалися релігійних переслідувань в Німеччині.

Кількість охочих евакуюватися в протилежному напрямі складала близько 40 тисяч, і серед них чимало євреїв, але радянська сторона погодилася прийняти тільки 20 тисяч з них. Пізніше, в кінці грудня, вона погодилася прийняти ще 14 тисяч осіб (переважно євреїв), одночасно висилаючи в німецьку зону близько 60 тисяч, які не прийняли радянізації (євреї були і серед них). Підкреслена відсутність інтересу з боку СРСР до долі польських євреїв проявилася, починаючи з перших же засідань змішаної комісії.

Співробітник Головного німецького штабу з евакуації в Луцьку Брюкнер приводить в своєму щоденнику (правда, в переказі) такий випадок. На початку грудня 1939 року на прикордонний перехід біля мосту через Буг, біля містечка Сокіл, прибув потяг з євреями з генерал-губернаторства. Радянські прикордонники не пропустили їх, а коли ті почали все одно прориватися через заслін, то відкрили по них вогонь. Коли євреї розвернулися і пішли в німецьку сторону, то і звідти їх зустріли постріли. Декілька чоловік стрибнули у Буг і попливли на радянський берег, одна людина потонула. І лише за годину, після консультацій з вищими начальниками, цю групу пропустили в СРСР. Одін з радянських офіцерів так прокоментував цю сцену: “Значить, німці до Німеччини, до Росії росіяни, а євреї - до Бугу?”

Після нападу Німеччини на Польщу, 1 вересня 1939 року ,безліч мирних польських громадян - переважно євреїв - кинули насиджені місця і бігли від німців на “рятівний” схід, у бік СРСР. Всі вони після 17 вересня 1939 року опинилися не в сусідній державі, а в руках у іншого - східного - агресора. У цих обставинах, що змінилися, частина з них зробила свій вибір не на користь СРСР і подала заяви на евакуацію до Німеччини, благо обидва агресори уклали між собою, 16 листопада 1939 року, угоду про обопільну евакуацію деяких груп населення. Хоча угода і діяла за принципом “східні німці в обмін на західних українців і білорусів”, заяви приймалися від усіх охочих, проживаючих до 1 вересня 1939 року по той бік демаркаційної лінії. Все перше півріччя 1940 року в Бресті, Владімірі-Волинському і Перемишлі (з 13 травня - в Львові) працювали три німецькі пропускні комісії.

Із завершенням евакуації німців процес обміну населенням на території колишньої Польщі, судячи з усього, не закінчився: невирішеними залишалися чисто операційні питання - обмін колишніми польськими громадянами за ознакою їхнього мешкання до початку війни. Число заяв про дозвіл повернутися в західні райони Польщі подали, в цілому, 164 тисяч осіб, головним чином поляків. Терміном завершення евакуації було намічене 15 травня 1940 року, але пізніше він був продовжений ще на два-три тижні. Весь цей час на анексованих східно-польських територіях непостійно і невеликими групами, але все таки знаходилися німецькі офіцери з комісій з евакуації.

Вже в перші дні вересня 1939 року, коли вермахт захоплював Західну Польщу, в східних її воєводствах почала накопичуватися значна кількість єврейських біженців із західних воєводств - близько 150-200 тисяч із загальної кількості приблизно в два мільйони євреїв, що мешкали до цього в Західній Польщі. Після анексії Східної Польщі Червоною армією і “возз'єднання” з радянською Білорусією і Україною всі вони опинилися в СРСР, причому притока біженців продовжувалася й після 17 вересня. На території, захопленій самим СРСР, постійно мешкали, по оцінках Мордехая Альтшулера, 1292 тисячі колишніх польських євреїв.

Більшість єврейських біженців віддавали перевагу Сталіну над Гітлером і життя в СРСР - аби не залишитися у німців. Євген Розенблат пише, що тим самим вони здійснювали “втечу з реальності в міф”, зокрема в міф про справедливий радянський лад. На нашу думку, все це ні на мить не виходило за рамки “реальності” - з однієї поганої реальності люди бігли в іншу, в надії, що все-таки вона краща і безпечніша, ніж та, що вони в паніці покинули.

Ставлення до них з боку радянської влади, згідно тому ж Розенблату, пройшло через декілька фаз - від “доброзичливо-лояльного”, восени 1939 року, через “вичікувально-коректне”, в першій половині 1940 року, і до “вимогливо-жорсткого”, починаючи з літа 1940 року, коли значна частина польсько-єврейських біженців була депортована на схід СРСР.

На початку жовтня 1939 року першорядним було завдання реєстрації і обліку: але вже тоді було зрозуміло, що їх так багато (у одному тільки Белостоці - від 10 до 25 тисяч осіб!), що перерозподіл і переселення в інші місця неминучі. Це питання обговорювалося на засіданні бюро ЦК КП(б) Білорусі 14 жовтня 1939 року, яке ухвалило створити спеціальну урядову комісію з розміщення і працевлаштування біженців на території БРСР. Ухвалою Раднаркому БРСР № 773 від 25 жовтня 1939 року, така комісія на чолі з С. І. Горіним, дійсно, була створена. Загальна кількість біженців в одній тільки Білорусі, за її даними на грудень 1939 року, склало близько 120 тисяч осіб. Комісія рекомендувала розвантажити вісім міст - центрів скупчення біженців (Белосток, Брест-Літовськ, Гродно, Барановичі, Пінськ, Ліду, Молодечно, Слоніму) і переселити “надлишки” в східні області республіки, де запропонувати фізичну роботу (на торфорозробках, наприклад). Близько 23 тисяч було переселено вже до кінця жовтня 1939 року, з них приблизно п'ята частина, не знайшовши собі роботи за фахом, до лютого 1940 року повернулася в західні області (де працевлаштуватися, втім, було ще складніше).

10 листопада 1939 року ухвалою СНК СРСР № 1855/486 була створена радянська комісія під головуванням Лаврентія Берії з питання обліку і трудового використання біженців, як робочої сили, якій доручалися також питання “зворотної евакуації” (тобто видворення до Німеччини) неблагонадійних або непрацездатних біженців. Близько 25 тисяч відмовилися набути радянське громадянство і рішуче зажадали відправки до Палестини або західноєвропейських країн: таких, до незадоволення німців, негайно евакуювали назад, а частина була навіть арештована. Інша частина спокійно набула радянського громадянства і навіть завербувалася на роботи усередині СРСР, але більшість все ж таки спробувала осісти і закріпитися на новій радянській і колишній польській землі.

Політика радянських властей по відношенню до єврейських біженців носила, як справедливо відмітив Євген Розенблат, багато в чому “імпровізаційний характер”. Так, на початку 1940 року в Белостоці діяла заборона брати біженців на роботу через відділи праці, що в ухвалі бюро Белостоцького обкому КП(б) Білорусії від 4 лютого 1940 року було розцінено як захід, що підштовхує біженців до спекуляції, і засуджений.

Разом з тим, і спроби радянської влади розпорядитися біженцями точно так, як і рештою радянського населення, перевиховати їх і нав'язати ті види трудової діяльності, до яких вони - кравці, ремісники, робочі, торговці, - були абсолютно не привчені, в цілому не увінчалися успіхом. Частина з них відмовлялася набути радянське громадянство. Ставлення до таких біженців стало настороженим, їх розглядали як соціально чужинський і дестабілізуючий елемент.

Ті з біженців, хто зміг знайти дах над головою у своїх родичів в радянській зоні, хто прийняв або погодився набути радянське громадянство, маль змогу відчувати себе - принаймні, до 22 червня 1941 року - у відносній безпеці. Решту ж чекала депортація - на північ європейської частини і хай і в Західну, але Сибір, - правда, чекати її довелося відносно довго.

Власне, до депортаційної зачистки новопридбаної польської території, СРСР заходилися в середині лютого - тобто буквально відразу ж після того, як з великих міст виїхали німецькі евакуаційні комісії. Вже 10 лютого 1940 року була проведена перша й найбільша операція такого роду - депортація близько 140 тисяч “спецпереселенцев-осадників”. “Осадниками” називалися колишні військовослужбовці польської армії, що відізначилися в польсько-радянській війні 1920 року і отримали за це в 1920-1930-і роки від вдячної вітчизни земельні наділи в східних районах, населених переважно білорусами і українцями. У квітні (9 і 13 числа) відбулася депортація 60 тисяч так званих “адміністративно-висланих”. До їхнього числа входили члени сімей розстріляних польських офіцерів, поліцейських, жандармів, держслужбовців, поміщиків, фабрикантів і учасників повстанських організацій; серед них були і вчителі, і дрібні торговці, і навіть селяни - горезвісні “куркулі”. Цікаво, що ще раніше, 9 квітня 1940 року, честі бути депортованими, причому окремо від останніх, удостоїлися повії.

Більшість депортованих складали поляки, невелика частина - українці й білоруси.
А ось третя хвиля депортації з числа громадян колишньої Польщі була майже виключно (на 85-90%) єврейською. Контингент називався “спецпереселенці-беженці” і складався з тих, хто біг на схід від наступаючого вермахту: таких розглядали як “інтернованих емігрантів”. Намічена ще в березні, їхня депортація могла відбутися не раніше середини червня 1940 року, коли з СРСР виїхала остання німецька комісія, що приймала індивідуальні заяви громадян про переселення на територію, контрольовану Німеччиною.

Фактично ж вона відбулася тільки 29 червня 1940 року. Близько 77 тисяч осіб спрямували в спецселища на півночі СРСР - в Архангельській, Свердловській і Кировськой областях - для використання, головним чином, на лісоповалі. Разом з тим більшість біженців до війни були дрібними ремісниками і торговцями, лікарями і так далі. “Прагнення кравців, шевців, годинникових справ майстрів, перукарів і ін. бути використаними за фахом, повністю задовольнити в межах їхнього розселення не вюачається за можливе. Тому доводиться людям цих професій (надмірній частині) засвоювати на лісі”.

Економічну ефективність “освоєння кравців на лісі” можна було б поставити під сумнів із самого початку. Але не можна не відзначити, що більшості цих людей прикра відмова німців в прийомі назад і огидна дійсність радянської депортації врятували життя.

Та як би там не було, на початку 1940 року під владою німців опинилося вельми численне єврейське населення - до 350-400 тисяч чоловік в самому Рейху (включаючи сюди і австрійських євреїв, і євреїв Чехії, і Моравії) до цього треба додати більш ніж 1,8 мільйона в генерал-губернаторстві, на колишніх польських територіях.

Саме про них, по суті, і йдеться в листі товаришеві Чекменеву. Позбавитися від них було і психопатичною мрією, і політичною метою Гітлера.

Але чи був цей подарунок бажаний Сталіну? Подарунок в 2,2 мільйона євреїв - 2,2 мільйона людей з дрібно- і крупнобуржуазною психологією? Навіть з півтора сотнями тисяч польських євреїв держава вже так грунтовно мучилася, відправляючи їх на торфорозробки або ж депортуючи! Та і хто знає, чи не ховається під личиною цього крамаря або того кравця німецький шпигун? І якщо дозволити їм вольне мешкання по всій країні, то скільки ж сил, енергії і витрат буде потрібно на їхнє оперативно-чекістське обслуговування? І не відправляти ж їх всіх в ГУЛАГ або на спецпоселення, як це було вирішене і зроблене стосовно до декількох десятків тисяч єврейських біженців з Польщі?

А якщо розселити їх в Західній Україні, як пропонували німці, то адже там і так вже майже 1,4 мільйона “трофейних” польських євреїв! Куди б їх самих подіти, враховуючи вірогідне стратегічне значення цього регіону в недалекому майбутньому?

А якщо відправити їх до резервату “Биробиджан-на-Амурі”, як це теж пропонували наївні німці, адже він розрахований на декілька сотень тисяч чоловік і його інфраструктура явно не розрахована на переварювання і вкорінення такої маси! Так, Єврейська автономна область гостро потребувала притоку єврейського населення і навіть просила Кремль допомогти їй переселити на свою територію протягом двох-трьох років 30-40 тисяч євреїв із Західної України і Західної Білорусії, але більш ніж 15 тисяч осіб на рік, бо вона була просто не в змозі “переварити”.

Отже, відмова СРСР від такої утішної пропозиції Німеччини була запрограмована. Приведені Чекменевим суто формальні міркування, по суті, сміхотворні і навіть трохи лукаві (ніяких русинів в тексті угоди не немає). Ніщо не прив'язувало і до угод, що вже діяли, - за обопільного бажання можна було легко укласти новий договір. Дійсні мотиви відмови лежали, швидше, в іншому - в патологічній шпіономанії сталінського режиму, в недовірливому ставленні до класово-буржуазної єврейської маси з капіталістичних країн, а також в колосальних масштабах запропонованої Берліном імміграції.

Важко сказати, чи віддавали собі Молотів і Сталін повний звіт в тому, якими наслідками для європейського єврейства обернеться їхня відмова? Сталін, який вже через місяць сам зважиться на знищення польського офіцерства, і Молотів, у той час не тільки голова Раднаркому, але ще і нарком закордонних справ, цілком могли б прорахувати, що стане з євреями в гетто і концтаборах, коли рутинна депортація вже не вирішуватиме всієї проблеми.

Принаймні, інший радянський дипломат - Федір Раскольніков (колишній посол в Болгарії і неповерненець-емігрант) - чудово уловив наслідки такої відмови. Ще у вересні 1939 року він звернувся до Сталіна із справді пророчим відкритим листом: “Єврейських робочих, інтелігентів, ремісників, що біжать від фашистського варварства, ви байдуже піддали загибелі, закривши перед ними двері нашої країни, яка на своїх величезних просторах може поселити багато тисяч емігрантів”.

Звичайно, найпростіше було б відгукнутися на виявлений документ вигуком типу: “Ах, виявляється, євреїв Німеччини, Австрії і Польщі можна було врятувати! Гітлер пропонував їх Сталіну, а той не погодився, не врятував, залишив їх на погибель!”

Але думати так було б дуже великим спрощенням ситуації. СРСР переслідував свої власні інтереси, реалізації яких масове прибуття євреїв могло тільки перешкодити. І Сталін не був би Сталіном, якби керувався морально-імовірнісними імперативами або просто клюнув би на вудку Гітлера.

Діставши відмову (або, що ще ймовірніше, не отримавши з Москви ніякої відповіді), Ейхман навряд чи засмутився. Він, звиклий вивчати і знати свого ворога, був готовий і до цього.

Але серія невдач з територіальним рішенням єврейського питання - Нісько, Біробіджан, Мадагаскар, - безумовно, підштовхнула його до пошуку і продумування інших шляхів “вирішення” цієї проблеми - шляхів екстериторіальних, куди радикальніших і абсолютно надійніших. Страта замість висилки, газові камери замість гетто, яри і кар'єри замість таборів, братські могили замість Мадагаскару або Сибіру.

Так, питання тоді так і залишилося відкритим. Але ненадовго - роки на півтора.
Його пізніше й інше рішення, як відомо, увійшло до історії під страшним ім'ям Шоа.

Довідка:Павло Маркович Полян (р. 1952) - географ, історик і (під псевдонімом Нерлер) літератор. Співробітник Інституту географії РАН, член Союзу письменників Москви, голова Мандельштамовського товариства.

Від “Аратти”: нещодавно, тиждень тому, відбулася зустріч Президентів Росії та Ізраїлю.

Серед іншого, вони виступили із спільною заявою про засудження спроб героїзації нацистських злочинців, явно натякаючи на Україну та Балтію. При цьому - жодного слова про сталінізм, який активно, зусиллями влади, відроджується на теренах Росії. Жодного слова про Пакт Ріббентропа-Молотова.

"Ми не можемо спокійно ставиитися, коли інші держави ставлять під питання внесок СРСР в розгром нацизму і жахи Холокоста, неприпустима героїзація нацизму", - підкреслив російський лідер. "Саме тому ми обговорили це питання і підготували спеціальну заяву, присвячену 70-літтю з дня початку Другої світової війни", - додав він.

"До Росії в нас особливе ставлення, ми не забудемо внесок, який вона зробила у перемогу над фашизмом, - підкреслив зі свого боку Шимон Перес. - Якби не участь Росії, то світ навряд чи зміг би перемогти цю загрозу, і ми пам'ятаємо жахливу ціну, яку довелося заплатити російському народові. Ставлення Ізраїлю до Росії засноване на історичній пам'яті про подвиг СРСР".

Невже у Ізраїлі забули історію? Чи, тим самим, держава Ізраїль публічно заявила про беззастережну підтримку позиції Росії, яка виступила в опозиції до резолюції ОБСЄ, що прирівняла злочини нацистів і комуністів?

І взагалі, якось дивним виглядає мовчання держави Ізраїль щодо злочинів комуністичного режиму в СРСР, який, фізично винищив, мільйони людей, в числі яких, до речі, було чимало й євреїв. Дивна вибірковість пам'яті, чи не так?

23 квітня 2024, вівторок

utmx_section("Headline")Сталінізм. Ланка, якої бракує у передісторії Холокосту

Сталінізм. Ланка, якої бракує у передісторії Холокосту