Актуально
22129 переглядів
 |
Відповідаю: криза теоретико-ідеологічна. І біда не в тому, що «Декалог українського націоналіста» знає ще не кожен школяр. Біда в тому, що фундаментальні теоретичні праці були написані українськими націоналістами в 1930-х і 1940-х роках, а після них були лише переспіви переспівів. «Націократія» Сціборського – 1935, «Призначення України» Липи – 1938, «Ідея і Чин України» Мирона-Орлика – 1940, «Національний солідаризм» Бойдуника – 1946... Більш ніж півстоліття років теоретичної порожнечі! Це не ганьба, це катастрофа. І зовсім не тому, що ми відстали від інтелектуальної моди. Український націоналізм відстав від реальності. З моменту написання, приміром, «Націократії» відбулися без перебільшення тектонічні зміни. Між іншим, завершилася індустріальна епоха. А в нашому арсеналі немає жодної теоретичної праці, яка б оперувала науковими поняттями, що описують сучасність такою, якою вона є сьогодні, а не була вчора.
З вчорашнім днем все в порядку – його добре описали наші попередники, про яких йшлося вище. Тільки от в запалі ми призабули, що треба не лише вшановувати пам’ять попередників, але й продовжувати їхню справу.
Суспільно-політичні концепції та ідеології – не Божі заповіді і тому мають обмежений термін придатності. Життєздатна ідеологія мусть постійно самооновлюватися. А для цього треба нових ідей, нових підходів, нових методів, а не лише фанатичного цитування ідеологічних авторитетів. При всій повазі до класиків українського націоналізму, вивчення їхніх творів не заміняє освоєння здобутків сучасних наук. Тієї ж соціології, наприклад. Може знання – і не така вже велика сила, але невігластво – це точно безсилля. Сильна організація без ідеології – штангіст без голови. А якщо ідеологія не відповідає навколишній дійсності, маємо божевільного штангіста. Образ, може, і трагічний, але непривабливий.
Повсякчас існує страшна спокуса повірити в те, що силою (духовною, організаційною, економічною і т.д.) можна компенсувати нестачу теорії. Звісно, в приватному житті кожен має право експериментувати, як йому заманеться. Але коли йдеться про життя нації – вибачайте. Для нас же Міхновський писав: «Вперед, і нехай кожний із нас пам'ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність». Реальність завжди жорстоко мститься тим, хто її ігнорує. Не підставляйте під удар націю.
Тут читач може обірвати мій монолог і нагадати рядки мого улюбленого поета Олега Ольжича:
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій,
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.
Мовляв, чого ти тут патякаєш про важливість «теорій»? Сказано ж – «мана»!.. Ех, мій любий друже, не слід плутати Божий дар з яєшнею. Автор цього вірша в 23 роки захистив докторську дисертацію з археології. А на початку 1940-х в рамках Культурної Референтури ОУН створив Комісію Державного Планування для створення науково обгрунтованих проектів організації життя в майбутній українській державі. І той же самий Ольжич наприкінці 1930-х працював над створенням в США Українського Наукового Інституту, метою якого було «дбати про поглиблення і поширення наукових дисциплін на користь української нації»... От тобі і «мана теорій».
Звісно, ідеологічний рух, яким є український націоналізм, вимагає обережного ставлення до власних ідеологічних засад. І це абсолютно правильно. Але спокушує нескінченно вправлятися в тлумаченнях догматів, замість того, щоби заміняти застаріле. Або навпаки – спокушує зламати все і одразу («ми вєсь, ми старий мір разрушим, до основанья, а затєм...») і творити нову ідеологію з чистого аркуша. Що перше, що друге – сентиментальні дурниці (кого образив, вибачайте).
Слід відштовхуватися не від того, що ми хочемо чи, навпаки, не хочемо зруйнувати, а від практичних завдань. І до вирішення їх слід підходити без сантиментів – лише з холодним прагматичним розрахунком.
Все інше призводить до підміни, коли напрями діяльности визначаються не конкретними проблемами, а суб’єктивною пристрастю до певних видів діяльності. Хочете авторитетного джерела? Будь ласка, читаємо у Я. Стецька: «Люди, що бачать поверховно, зокрема ж люди злої волі, що не хочуть бачити акутний тон.... частину беруть за цілість, засоби замету, шлях за ціль... Однаково ж боротьба не існує як абсолютна вартість... Вона тоді, коли є опір. Опір може бути тоді, коли здійсняється точно означену ідею, коли валиться колоди, що лежать на шляху».
Коли йдеться про конкретні проблеми, доцільно починати з використання простого алгоритму:
1. Постановка завдання.
2. Уявити собі бажаний кінцевий результат (ідеальний стан).
3. Визначити, що заважає досягти ідеального стану (знайти протирічча).
4. Визначити, чому заважає (знайти причину протирічча).
5. Знайти умови, в яких протирічча знімається.
...І так далі. Це один з елементів теорії вирішення винахідницьких завдань – штуки страшенно нудної, але корисної, бо спонукає бачити проблеми такими, які вони є, а не такими, якими ми хочемо їх бачити. А правильне бачення – це вже половина вирішення.
Підходити до «порятунку нації» слід як до розв’язання задачі – без містичного тепету і есхатологічних очікувань. Спитаєте: а як же любов (до України)?! От і рятуйте Україну так, як вирізали б апендикс своїй коханій. Повірте, її шанси будуть набагато більшими, якщо оперуючи скальпелем ви не будете читати сонети Шекспіра, співати серенади або танцювати гопака. Просто робіть свою справу – максимально спокійно, ефективно і професійно.
Тому, як заповідав Кобзар, «учитесь, читайте...» - задля «поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави».
Публiкацiї за темою «Політологія»:
