Актуально
71881 перегляд
|
В‘ячеслав Казимирович Липинський |
Однак усе гостріше постає питання, чому ж нащадки виявляються такими невдячними до пам‘яті про В‘ячеслава Липинського. Цей іспит відповідальності поки що не склали навіть на „задовільно” ні влада (ніхто ж не скасовував спільної ухвали обласних ради та адміністрації, згідно з якою до 120-річчя від дня народження В‘ячеслава Липинського повинна була завершитися реставрація маєтку та розгорнута там музейна експозиція), ні громадські та політичні структури, ні, зрештою, більшість із нас.
“ЦЕ НАСЛІДОК СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ”
Віталій Кушнір, завідувач відділу Волинського краєзнавчого музею, керівник майбутнього музею-заповідника В‘ячеслава Липинського, твердження про те, наче славетний ідеолог українського державотворення народився навесні 1882-го в Ратневі, вважає правильними хіба у тому сенсі, що в цьому селі, де міг бути добрий лікар, прийняли пологи. „Саме в Затурцях, до вступу до гімназії, минули дитячі літа В‘ячеслава Липинського, - зауважує він. - Хоча тут неодноразово бував і пізніше створив ряд своїх праць. А скільки листів написано затурцівським адресантам... Липинський мав тут багатьох приятелів. Нещодавно придбали промовисте фото, на якому він з Йосипом Королюком, просвітянином, який проживав у сусідньому Зубильному”.
Що ж стало визначальним у формуванні в польському середовищі українського патріота? Вибір, безумовно, не був простим, а тим паче випадковим. Можливо, це наслідок не еволюційного процесу, а якогось екстремального випадку? Віталій Кушір стверджує однозначно: „Не раптово. Все відбувалося змалечку, послідовно. Це наслідок сімейного виховання. Так, його вдача формувалася в польській родині. Але ця родина жила місцевими традиціями, підтримувала їх, збагачувалася ними.
Українськість прийшла до нього з молоком матері. Вона походила з відомого подільського роду Рокицьких. Материна спадщина – на Уманщині. Там В‘ячеслав Липинський навіть побудував хатину. Але в часи так званої революції обійстя спалили, а майно розграбували. Найбільше ж Липинський побивався за своєю великою архівною збіркою первісних документів. Все це знищили, казав він, руїнники України”.
У родинному парку Липинських розлогі вікові клени і верба на рукотворному острівку ще бережуть у собі тепло В‘ячеславових долонь. Звивиста стежина пам‘ятає його сліди. А поза парком і садом, де тужливо простягає у затурцівську зимову небосинь свою розлогу крону стареча почорніла груша, - місцина „Безодня”. Тут і досі пульсує джерело, з якого пив В‘ячеслав Липинський. Зачерпую в долоні - вода здається цілющою.
Саме у рідних Затурцях він назавше запричастився до українських національних джерел. А відтак навчання в Житомирі, Луцьку, Києві, Кракові та Женеві зміцнило цю духовно-інтелектуальну основу. Тож хіба варто подивовуватися, що вже у своїй першій науковій праці „Данило Братковський”(1909 р.), присвяченій речнику українського самостійницького руху, поетові, закатованому в Луцьку з волі польської влади, В‘ячеслав Липинський чітко визначив свої позиції. Тому й цілком закономірно, що з 1914 року він – член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, що з-під його пера з‘являються праці, які залишаються актуальними і сьогодні: „Шляхта на Україні”, „З подій на Україні”, „Україна на переломі 1657 – 1669 років”, „Хам чи Яфет”.
У ПРОЦЕСІЇ ПОРЯД - ПРАВОСЛАВНІ ТА КАТОЛИКИ
В‘ячеслава Липинського поет Євген Маланюк називав „Кантом української політичної думки”. І це визначення не нівелюється часом. Хіба що варто не забувати й про практику діянь мислителя, котрий був і дипломатом (очолював посольство УНР в Австрії), і політичним лідером ( зокрема зініціював створення Союзу українських хліборобів-державників). Тому його настанови і застороги варто б почути сьогодні: „Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”, „В даний момент ніхто в Європі сильної і великої Української держави собі не бажає”, „Як показує наше минуле й сучасне, не хочуть чесно допомогти нашим українським силам будувати Українську державу, переконавшись, що вони самі до того не здатні, що ґрунту в нашім народі для українських Наполеонів немає. Замість поступитись в ім‘я патріотизму своїми егоїстичними інтересами, вони хапаються за зовнішні сили, коли вже власних не стало, укладають різні „угоди” з сусідами України і врешті-решт стають їхніми звичайними агентами”, „І сила, живучість нашої віри, нашої ідеї – не в демократичних словах, які мали б обдурювати виборців, а в тих ділах, на які здатна підіймати наша віра перш за все нас самих, її визнавців” (з „Листів до братів-хліборобів”).
14 червня 1931 року В‘ячеслав Липинський помер у санаторії Вінервальд (Австрія), що неподалік від Відня. Вже через тиждень, як повідомляла газета „Українська нива” (ч. 21, С. 1), за спокій душі славного земляка моляться у Хрестовоздвиженській церкві, що в Луцьку. До речі, у крипті цього храму поховано уродженку Затурців Галшку Гулевичівну. Православні волиняни вдячно згадували великого українця, який за віросповіданням був католиком. А в наступному спареному числі згадуваної газети (за 15 липня ) на С. 1 значилося: „2 липня 1931 р. в селі Затурцях Горохівського повіту при великому здвигу народу поховано тлінні останки В.Липинського. Сумна процесія пройшла від помешкання Липинських повз церкву до костела. До католицької процесії прилучилась процесія з православної церкви. Після заупокійного богослужіння в костелі рідні, приятелі і знайомі віднесли домовину небіжчика на цвинтар, де тіло його спочило в родовому гробовці... Від українського громадянства були присутні: інж. Пилипчук, Єв. Петриківський, П.Редькович, Хар-Лебідь-Юрчик, доктор М.Левицький, Єв. Тиравський з дружиною, п. Н.Білинський, інж. Васильківський і дир. Білецький. На могилу покладено багато вінків, серед яких виділялися вінки з блакитно-жовтими стрічками: від українського громадянства, від Товариства ім. Лесі Українки і від Українського клюбу „Рідна Хата” в Луцьку. Згідно з волею Покійного, над домовиною не було виголошено жодних промов”.
Як розповідає Віталій Кушнір, оскільки на цвинтарі не було родинного склепу (раніше, вірогідно, тут було поховано Емілію Бичковську – бабусю В‘ячеслава Липинського), то його довелося вимурувати наприкінці червня тридцять першого. Пізніше в ніші поряд з домовиною видатного українського мислителя поставлять домовини сина-немовляти і дружини молодшого брата Станіслава, яка померла 1939 року). Здавалося, на вічний спокій ніхто не чинитиме замаху. Та не так сталося...
Публiкацiї за темою «Українці»:
