- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО
Глузман Семен Фішельович — правозахисник, колишній дисидент та політв’язень, відомий психіатр. Народився в Києві, закінчив Київський медичний інститут. Готував незалежну експертизу в справі генерала Петра Григоренка. У 1972 році засуджений на 10 років таборів (Пермська область), відбував покарання разом з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Левком Лук’яненком.
По суті, за що я сидів? За бажання говорити, слухати, знати. За право вибору. Мені повезло, я вижив. І я насолоджуюся тією самою свободою, про яку не міг і мріяти.
У таборі, прочитавши багато розумних книг про середньовіччя, Відродження і становлення правової системи в Стародавньому Римі, я переконався у власній правоті: країна, в якій я народився й виріс, була дійсно переповнена брехнею. Мені повезло, - мій друг і вчитель Іван Олексійович Світличний прищепив мені звичку до регулярного, запійного читання серйозних книг і журналів, вельми далеких від сфери моїх колишніх інтересів. Він поселив поряд зі мною Петрарку і Лотмана, Аверінцева й Баткіна, Гуревіча і Хому Аквінського. І ніякі офіцери КДБ і наглядачі МВС не могли перешкодити моєму спілкуванню з великими.
Раптом виявилось, що вся військова потужність СРСР і його каральні органи в безсиллі зупиняються перед Мудрістю. Там, в текстах я відпочивав від фізичної близькості охоронних собак і колючого дроту, від гнилої риби на столі, від невідбутної зеківської туги. Відвернута від мого специфічного буття мудрість великих укріплювала дух краще за молитву.
У зоні я навчився любити й ненавидіти. Я дійсно любив їх, моїх друзів. Я насолоджувався Історією, що відкривалася переді мною. Гіркою, страшною історією моєю насиченою кров'ю країни. Едік Плепс, високий, худий, постарілий в таборах латиський хлопець, що починав свої каторжні муки в сталінські часи, тихо і поволі розповідав нам з Валерою Марченко деталі зеківського вічного голоду, від якого холола кров, який зводить із розуму, позбавляє інстинктивного відчуття небезпеки. Дмитро Басараб, спокійний, усмішливий, теплий «двадцятипятилітник». Тихий, скромний і глибоко релігійний Степан Мамчур, що не дожив до кінця свого четвертьвікового терміну. Йонас Матузевічус, постарілий в зоні литовський селянський син, жартівник із неусмішливими очима. Естонці - «лісові брати», вірменські дисиденти Баграт Шахвердян і Размік Зограбян, інтелігентний львівський поет Ігор Калинець, життєрадісний боєць УПА Василь Підгородецький, який твердо віддає імперії-монстрові тридцять два роки свого єдиного життя (на щастя, не знав він, що чекає його наприкінці радянської владі, лише тоді він перестав співати свої пісні і голосно жартувати...)... Жорсткий і цілеспрямований Володя Буковський, імпульсний і несподіваний Гарік Суперфін.
Я дійсно любив їх. Захоплювався ними. І - тиснув їхніми прикладами власний страх. Їдкий, гострий, дзвінкий страх відчуття кінця життя. Це - як дотик до Геї - землі, ти отримуєш ще один заряд бадьорості, ще раз відсовуєш від себе гірку правду відсутності попереду іншого, нормального життя із сім'єю, музикою, легким вином. «Раніше сядеш - раніше вийдеш. Так зумовлено. Але зумовлено й інше: раніше вийдеш - раніше сядеш. Усе це не порожні слова. Живи справжнім, іншого не буде. Ти не один, твої друзі поряд, дивися на них, вчися у них...»
Іван Світличний (1929 (20.09) — 1992 (25.10))
Там же я навчився ненавидіти. Холодно, обачливо, спокійно. Без вибухів люті. Ненавидіти з розплющеними очима і відкритими вухами. Ненависть серця небезпечна, я навчився холодній, відстроченій ненависті. З легкою усмішкою на обличчі. Таким мене зробив Іван Олексійович Світличний.
Я - не християнин. Якщо мене б'ють по щоці, я відповідаю ударом. Як можу, як умію. Там, в зоні, я навчився відповідати словом. Це було прекрасне відчуття - дивитися в очі оперативникові КДБ, присланому Системою контролювати зону, - і бачити його безсилля. Ми, принижені, знеособлені стрижкою наголо та сірим одягом, були сильнішими. І - розумнішими. Зона зробила мене вільним.
Пройшло тридцять років. Одразу, майже безкровно розпалася імперія. Багато моїх співвітчизників так і не навчилися жити у свободі. І вибирають подібних до себе президентів і парламентаріїв. А мені - затишно. По суті, за що я сидів? За бажання говорити, слухати, знати. За право вибору. Мені повезло, - я вижив. І я насолоджуюся тією самою свободою, про яку не міг і мріяти. Справжньою свободою, свободою тіла, а не одною лише свободою духу.
Чи моя це країна? Не знаю, не упевнений. Життя в зоні було простішим, яснішим, контрастнішим. Добро було відокремлене від зла, друг - від ворога, гіркота - від солодкості. Проте, я не ностальгую за протиприродним світом в'язниці. Іноді мені важко. Важко, в'язко й тужливо. Інтелектуальне життя українського суспільства, в якому заіржавів механізм традиційних радянських вірувань, кишить свіжими міфами. Іноді - мерзенними міфами. Горезвісний принцип «соціалістичної правосвідомості» проростає новою, вже «національно орієнтованою» наругою над правом. Мерзотний стукач, що завзято видивлявся щонайменші прояви щирості в студентському середовищі, керує інститутом українознавства. Злодій, що відсидів «десятку» зовсім не за політичні переконання і «торганувший» зброєю (уже в новому, пострадянському житті) в одну з країн ісламського екстремізму, користується особливим розташуванням раввіната.
Актуально
20974 перегляди
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
