Аратта - На головну

28 березня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Микола Ходаківський: Досі шкодую, що багато пам`яток не змогли забрати в музей

Музеї та заповідники 17201 перегляд Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 19.07.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Директор Музею Микола ХОДАКIВСЬКИЙ
Директор Музею Микола ХОДАКIВСЬКИЙ
30 років тому відкрився Музей народної архітектури та побуту України в селi Пирогiв.

172-га маршрутка, якою від метро «Либідська» їду до музею в Пирогiв, до самого скансену не заїздить. Тому від траси близько кілометра йду пішки. Обабіч дороги пахне літом скошене сіно. Ось він, липень, — нарешті доходить до мого заасфальтованого містом мозку. Виникає нестримне бажання роззутися і босою йти по теплому пилу польової стежки. Але не можу — все-таки йду на інтерв'ю. Цей кілометр дороги — справжня машина часу, що за якийсь десяток хвилин з гамірного мегаполісу переносить туди, де «неначе писанка село», а «біля греблі шумлять верби». За брамою музею вирує зовсім інше життя. Біля мальовничих хатинок пораються господинi — та призьбу підводить, інша винесла просушити на сонце старовинні домоткані доріжки. На старенькому перелазі витягнувся розморений спекою кіт, який дає себе погладити і по-ледачому потягується. А ось бачу картину, від якої стає страшенно приємно, — іноземець бере жмут скошеної сухої трави і вдихає її пахощі. Під захоплені вигуки те ж саме роблять і його супутники — для них Україна пахне полином і ще бозна-яким різнотрав'ям. Українська екзотика. І наша українська історія...

17 липня виповнилося 30 років, як Державний музей народної архітектури та побуту України вперше відкрили для відвідувачів. Як народжувалася ця Україна в мініатюрі, ми розмовляємо з директором скансена Миколою ХОДАКIВСЬКИМ.

«Щербицький приїхав на годину, а пробув пiвдня»

— Коли з'явилася ідея створити музей просто неба, який би презентував усю Україну, в нас уже існували кілька регіональних скансенів. Але згадайте оті партійні програми, покликані «стирати грань між селом і містом». Часто вони стирали і самі села, які безслідно зникали. Або згадайте, як під штучне Київське море відселили і затопили багато сіл, у тому числі й частину дуже старого села Козаровичі. Кожна вулиця в цих унікальних селах — це будівлі по 200—300 років, які дуже хотілося десь зберегти. Тому в 1969 році з ініціативи громадськості постановою уряду УРСР було започатковано наш музей. За шість років науковці підготувати чотири експозиції — «Полтавщина», «Слобожанщина», «Полісся» і «Поділля» (карпатський регіон з'явився значно пізніше). А це — близько 150 будівель, які знайшли, привезли і встановили у музеї. Звичайно, зараз дуже шкодуємо, бо багато чого не змогли забрати, чимало цінних пам'яток загинули. В ті часи, приміром, існувало обмеження на культові будівлі. Ми могли б поставити не п’ять церков, як зараз маємо у музеї, а 12-15 унікальних дерев'яних храмів. До речі, п'ять наших церков діють: тут правлять служби, вінчають молодят, хрестять дітей...

— День відкриття музею пам'ятаєте?

— 17 липня — це була офіційна дата відкриття, а 9 липня нас відвідало Політбюро на чолі з першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким. Створення цього, як тоді казали недоброзичливці, «націоналістичного кубла» було під суворим наглядом! Щербицькому тоді понашіптували, що «ці шароварники» звозять усяку «рухлядь», націоналізм там розвели. На це натхненник створення музею і заступник голови Ради міністрів України Петро Тронько у розмові з Щербицьким сказав, мовляв, ви за цю «рухлядь» музейникам ще спасибі скажете. Чого недоброзичливці так противилися? Бо архітектура, реманент, обладнання, яке ми збирали і планували експонувати, багато чого могли розповісти про українців. Хіба міг просто так голодувати народ, якщо біля звичайного полтавського села стояло близько 40 вітряків? Вони ж не просто стояли там, а працювали, мололи зерно, а отже, врожаї були такі, що десятки вітряків переробляли збіжжя! Значить, непогано люди жили, а їх штучно змушували бути нещасними. А вишиванки, рушники, писанки? Українці розумілися на красі. Кожен верстат ткацький оздоблений орнаментом, різний мисник, мальована скриня в кожній хаті — занадто висока культурна і духовна планка, яку багато кому хотілося опустити якомого нижче. Тому Щербицький сказав: «Доки я не подивлюся музей, відкривати його не будемо».

І от приїздить Щербицький, довкола нього — всі ці «стукачі» позбиралися. Попрямували вони через наше поле (якщо ви пішки йшли, то бачили) засіяне житом, та так і заховалися в ньому з головою. Щербицький ще тоді сказав міністру сільського господарства, мовляв, бачиш, яке жито у музеї, а ти на свої поля подивись! Приїхав Щербицький усього на годину, а пробув тут півдня! Довго тоді ходив, дивився і насамкінець зробив запис у книзі відвідувачів — він дотепер є: «Колектив музею зробив величезну корисну справу. Сердечне спасибі вам за це, дорогі товариші». І ті «стукачі» всі так само під цим підписалися... А вже 17 липня відбулося офіційне відкриття: запросили артистів, журналістів, Петро Тронько розрізав стрічку...

«В язичницький дуб вмонтовано щелепу ведмедя»

— А як у музеї старовини з'явилося сучасне село?

— Тоді ж була така мода — кожен музей мав соціалістичний період. А як же ми без цього обійдемося? Створювати сучасну експозицію доручили мені. Ми довго думали, як цю бутафорію зробити цікавою. Ідеї були різні: побудувати показове експериментальне село або ж село Пирогiв відреставрувати, прикрасивши ці хати під різні регіони. А потім ми організували експедицію. І коли почали досліджувати архітектуру післявоєнного періоду, то побачили, що регіони і нині в будівництві суттєво відрізняються. Тепер уже почали шукати справжні будинки, які можна було б скопіювати.

— Тобто це не збірні моделі будинків, у які закладено все найкраще, що було в регіоні?

— Ні, це конкретні будинки конкретних господарів, які й зараз собі в областях стоять. А в Пироговi — їхні точні копії. З кожної області приїздили майстри будувати їх. А вже інтер'єр, щоб нічого не вигадувати, ми створювали, задіюючи всі виробництва, які є в області. Меблі, посуд, народні промисли — це все з того ж регіону, що і сам будинок. Вийшло так, що ми самі ж створили історію. Бо деяку продукцію вже давно зняли з виробництва, деякі підприємства позакривали, щось стало немодним або непрактичним, а в нас тут ось воно все є.

— Яка пам'ятка у вашому музеї найстаріша?

— Із тих, що експонуються, — це хата з волинського села Самари, її збудували у 1587 році. Це взагалі найстаріша пам'ятка народного будівельного мистецтва на теренах колишнього Радянського Союзу (ця проста невеличка хатина не мала навіть сіней — господарі опинялися в єдиній кімнаті хати, щойно переступали поріг. — Авт.).

Але в колекції музею є й значно старіші пам'ятки, наприклад, язичницький ритуальний дуб, який знайшли в усті Десни. Стара і дуже гарна пам'ятка, в цей дуб навіть щелепа ведмедя вмонтована. Також давньоруські зруби XI століття, розкопані на Подолі. Вони зібрані, ми їх ретельно зберігаємо, але не експонуємо. Дуже мріємо збудувати для них павільйон. Загалом же у нас є ідея показати всю історію архітектури — від першого поселення на території України до сьогодення.

— Це правда, що людям, чиї домівки забирали в музей, платили за це?

— Аякже! В середньому — 500 карбованцiв. І торгуватися доводилося, бо гроші виділялися не надто великі. Коли під час експедиції знаходили цiкавий експонат, фотографували, заміряли його і доповідали в музей. Вчена рада вирішувала, чи достойна пам'ятка зайняти місце в експозиції. Тоді їхали домовлятися з господарем, знову поверталися в Київ на закупівельну комісію, а вже вона визначала — дорого чоловік править чи ні. Були такі випадки, що людина не орієнтувалася і називала зовсім смішну ціну, тоді додавали грошей, а бувало, що й збивали на нижче. Скажімо, за вже згадану хату з села Самари заплатили 300 карбованців.

«Люди з хорогвами і хрестами проводжали свою святиню у столицю»

— Бувало, що люди категорично відмовлялися передати хату музею?

— От саме з цією хатою з села Самари таке сталося. Жила в ній одна жінка. Але господиня категорично відмовилася продавати хату. Син кликав матір до себе, у сусіднє село, але вона нізащо не погоджувалася. Її можна зрозуміти: це право кожної людини — померти у рідних стінах. Так ця жінка і дожила у своїй домiвцi, а вже потім, коли хазяйки не стало, ми викупили хатину в її сина.

— Трапляється, що родичі людей, які жили колись у «музейних» хатах, приїздять у «батьківське гніздо»?

— Звичайно. Ось останній приклад з Житомирщини— хата з села Бехи Коростенського району. Перевезли її дуже давно, накрили рубероїдом і довгий час не могли довести до толку. Річ у тім, що хата свого часу була покрита колотою дошкою. Ми ніяк не могли знайти майстрів, які б уміли це робити. Тобто розколоти стовбур дерева вздовж волокон на пласти (розпиляні не годяться — по-перше, таке дерево пропускатиме воду, по-друге, для нас було важливо зберегти автентику цієї хати). Ми знайшли людей, які вміли колоти метрову дошку, але нам потрібні були завдовжки 2,5 метра. Зрештою, майстри самі випадково знайшлися — приїхали на заробітки до столиці з Закарпаття і зайшли подивитися музей. А відома зарубіжна тютюнова компанія згодилася профінансувати цю реставрацію. Садибу впорядкували, огородили, інтер'єр у хаті зробили. А через півтора року приїхав син жінки, в якої ми будиночок купили (зараз він мешкає десь далеко в Росії). Чоловік був зворушений, побачивши у такому хорошому стані стареньку хату, в якій народився і виріс.

А було й таке, що церкву в нас хотіли забрати. Цей дерев'яний храм 1817 року з села Зелене Гусятинського району Тернопільщини нам дуже довго громада не віддавала. Навіть наших співробітників у льоху причиняли, такий був спротив. Люди не вірили, що їхній храм збережуть. А були впевнені, що їх обдурять: церкву розберуть, вивезуть десь і спалять, як у часи атеїзму це часто робили. Довго тривали переговори з селянами, і ми таки випросили храм. Коли ми його розібрали й автомобілями вивозили з села, то люди з хорогвами, з хрестами йшли далеко за село — проводжали свою святиню у столицю. А коли ми її у Києві склали, приїхала делегація сільських активістів, аби переконатися, що їхня церква стоїть. Тепер, до речі, вона ще й діє. Пізніше доля звела нас із цими людьми ще раз, десь у дев'яностих роках це було. Коли знову стали повертатися до духовності, селяни приїхали, щоб свою церкву забрати назад. Але я вже її, звичайно, не віддав. Бо вона просто не витримала б ще одного переїзду.

«Ми дуже мріємо обновити експозицію»

— Як визначали точний вік пам'яток? Буває ж таке, що в хаті живе кілька поколінь, — і молодші вже не пам'ятають, коли саме збудовано хату...

— Дуже просто. Наші предки були надзвичайно мудрими людьми, і, будуючи хату, часто на сволоці вирізали рік побудови хати і рік її освячення. Або ж ми опитували старих людей, у крайньому випадку — відправляли матеріал на аналіз — з невеликою похибкою, але зазвичай досить точно вдається визначити вік будівлі.

— Зараз експедиції ваших науковців їздять по Україні, шукають нові експонати?

— Їздять і шукають. Але якщо раніше ми робили на рік до сотні експедицій, то зараз 30-35. Але ж все одно їздимо, музей мусить постійно бути в русі, шукати щось цінніше, цікавіше. Багато уваги зараз присвячуємо обрядам, духовній культурі. Через брак коштів привезти щось нове нині нереально, хоча ми його знаходимо, фіксуємо і дуже сподіваємося з часом забрати. З минулого року ми відійшли у підпорядкування Національної Академії наук України. Цьогоріч нам обіцяють дати на реставрацію гроші. А вже в наступному році, сподіваюся, будуть кошти і на розвиток — зможемо щось привезти і обновити експозицію. Ми про це дуже мріємо.

— Щось цікаве знайшли?

— Є кілька таких будівель, але не пишіть, бо їх і слід прохолоне. Приміром, на Сумщині є дуже цікавий об'єкт початку XIX століття, але який саме — промовчу, бо конкуренти не дрімають (сміється).

«Хлопець з Криму поїхав звідси зовсім іншою людиною»

— Територія музею становить майже 150 гектарів. Важко справлятися з таким господарством?

— Людей нам дуже не вистачає. Зараз у музеї працює 214 осіб, які прибирають, косять, сіють, ремонтують. Бо музей — це і ставок, і верба, і гребля, і кожна квітка. А головне — це більше 300 пам'яток. Дуже делікатних — з глини, соломи, дерева. Та найбільша проблема, — що реставраторів у нас ніхто не готує. Зараз ми викручуємося за рахунок селян, які навчені старовинним ремеслам. Але старші умільці відходять, хто їх замінить? По-друге, величезна проблема з матеріалами. Сучасне жито «мічурінці» довели до такого стану, що врожайність воно має непогану, а от стебло зовсім нікудишнє. У давні часи житня солома була настільки міцна, що покрита нею хата могла спокійно простояти 50 років. Зараз і до 10 не витримує. А ще ж солому треба зжати серпом, вимолотити ціпом, а хто в нас ціпом молотить і серпом жне? Ми зараз шукаємо фермерів, щоб налагодити з ними таку співпрацю. Але поки таких партнерів не знайшли, мусимо частково переходити на очерет. Цей матеріал не такий вибагливий і стоїть довше.

— Два тижні тому стартувала молодіжна акція «Збережемо пам'ятки України». Трудзагінці вам реально чимось допомогли?

— Ми вже три роки проводимо цю акцію. Знаєте, в чому її цінність? Навіть не в тому, що хлопці й дівчата десь щось викосять, приберуть, загребуть. Хоча й це дуже добре, адже територія надзвичайно велика. Найбільша користь від того, що молодь знайомиться з культурою України. Їм тут влаштовують екскурсії, надають різноманітну інформацію. У музеї була підсумкова прес-конференція за участі міністра сім'ї та молоді Юрія Павленка. Я дуже уважно слухав виступи молодих людей. Скажімо, студент із Криму сказав, що вдома він не відчував, що таке Україна. І лише тут відчув, що «я справжній українець». Він поїхав звідси зовсім іншою людиною...

P. S. Святкування 30-річчя відкриття музею відбудеться 2-3 вересня, під час осіннього ярмарку народних умільців.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

Фотогалерея:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Музеї та заповідники»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Причина того, що важко керувати народом, полягає в тому, що народ освічується і в ньому багато розумних ”
Лаоцзи

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.